Вашингтон Ірвінг - Легенда про Сонну Балку та інші історії

розпливалося від гарного настрою, круглим і веселим, як повний місяць. Його зауваження були стислі, але виразні, обмежувалися плесканням по плечу, гучним реготом і настирливим припрошенням «налягти та допомогти собі самому».

Але ось звуки музики із загальної кімнати, точніше зали, покликали до танцю. Музикантом був старий сивочолий негр, котрий більш ніж півстоліття виконував роль мандрівного оркестру колонії. Його інструмент був таким старим і розбитим, як і він сам. Більшу частину свого часу музика скрипів на двох-трьох струнах, супроводжуючи кожен рух смичка помахом голови, кланявся майже до землі й тупав ногою, зустрічаючи кожну свіжу пару.

Ікабот пишався своїм умінням танцювати, як і своїми вокальними здібностями. Жоден м'яз, жодна жилка в нього не простоювала. Спостерігаючи вихиляси парубка, вихор рухів його фігури, ноги, які тупотять по всій кімнаті, можна було б подумати, що перед вами опинився сам святий Вітт, благословенний покровитель танців і танцюристів. Він вражав усіх негрів будь-якого віку та розмірів, котрі збіглися з ферми й околиць і стояли тепер, утворюючи піраміду з блискучих чорних облич у кожному вікні й дверях, та із захопленням споглядали видовище, вибалушивши білі очні яблука й показуючи в посмішці від вуха до вуха ряди білих, як слонова кістка, зубів. Чи міг би поводитися інакше у стані збудження та радості той, хто батожив своїх шибеників? Володарка його серця стала йому партнеркою в танці і люб'язно всміхалася у відповідь на всі його любовні фіґлі. А Бром Бонc, згоряючи від кохання та ревнощів, самотньо нидів собі в куточку.

Коли танець скінчився, Ікабот притерся до зграйки мудрагелів, котрі разом із Балтусом ван Тасселем влаштувалися курити на ґанку, згадуючи старі часи та розповідаючи довгі історії про війну.

Край, про який я розповідаю, був у ті часи однією із тих відомих місцин, що рясніють літописами та видатними людьми. Лінія фронту між британцями й американцями під час війни проходила зовсім поруч. Тому це була арена для мародерства й безладу з боку дезертирів, ковбоїв та прикордонного лицарства. Відтоді минуло достатньо часу, щоб кожен байкар міг прикрасити оповідку, дещо додавши від себе, і через забутість спогадів самому стати героєм кожної історії.

Тут розказували історію про такого собі Доффа Мартлінґа, голландця-велетня із синьою бородою, котрий мало не знищив британський фрегат зі старовинної залізної дев’ятифунтової гармати. Але ця грізна зброя вибухнула під час шостого пострілу. А ще був один старий джентльмен, котрий залишиться безіменним, бо він занадто багатий господар, щоб про нього згадувати без вагомої причини. У Битві білих рівнин, будучи неабияким майстром фехтування, він відбив кулю своєю короткою шпагою. При цьому виразно чув, як вона просвистіла біля леза, бачив, як блиснула, ударившись об ефес, на підтвердження чого завжди був готовий показати цю саму шпагу з дещо пом'ятим ефесом. Існувало ще кілька людей, котрі були такими самими чудовими вояками, і кожен із них вважав, що це він доклав вирішальних зусиль до щасливої перемоги в тій війні.

Але все це було дурницями порівняно з оповідками про примар і злих духів, які мали тут надзвичайну популярність. Цей край був багатий на вибагливі перекази такого штибу. Місцеві легенди та забобони буйно процвітають у таких забутих і давно заселених закутках. Але їх затоптують ногами юрби волоцюг, із яких здебільшого складається населення околиць нашої країни. У більшості наших селищ привиди не мають підтримки, не встигли вони заснути і повернутися в могилі, як їхні ще живі друзі перебираються в інші краї. Тому коли вони виходять уночі, щоб пошвендяти, то не знаходять нікого знайомого, аби поспілкуватися. Це, мабуть, і є причиною того, чому ми так рідко чуємо про примар в інших місцях, за винятком наших давніх голландських поселень.

Однак безпосередньою причиною поширення надприродних казок у цих місцях була, без сумніву, близькість до Сонної Балки. Її вплив відчувався в самому повітрі, яке кишіло місцевими почварами. Воно розповсюджувало атмосферу мрій і фантазій, що заражала всю округу. В оселі ван Тасселя були присутні кілька байкарів, котрі зазвичай могли пригостити присутніх своїми дикими і водночас захоплюючими легендами. Вони розповідали багато похмурих казок про похоронні процесії та жаскі зойки біля велетенського дерева, де схопили нещасного майора Андре і яке росло неподалік. Дехто згадував також і про білу пані, котру не раз бачили в похмурому яру біля Воронячої скелі, де вона колись згинула в снігу, і її лемент долинав звідти зимовими ночами перед кожною хуртовиною. Проте більшість оповідок була присвячена улюбленій примарі Сонної Балки — Вершнику без голови, котрого кілька разів помічали, як він нишпорив околицями. Подейкували, що вночі він стриножить свого коня серед могил на церковному кладовищі.

Усамітнене розташування цієї церкви, здавалося, вабило туди неспокійних духів. Вона стояла на пагорбі серед акацій та розлогих в’язів, із-за яких її скромні вибілені стіни висвічували як християнська чистота з келії самітника. Пологий схил спускався від неї до сріблястої поверхні води, оточеної високими деревами, поміж котрими можна було б розгледіти голубі пагорби Гудзону. При спогляданні порослого травою кладовища, де тихенько дрімало сонячне проміння, здавалося, що мертві нарешті можуть тут спокійно спочити. З одного боку церкви тягнулася широка лісова балка, вздовж якої шумів великий струмок поміж розбитого каміння та стовбурів повалених дерев. Колись неподалік від церкви через глибоку та темну частину потоку хтось перекинув дерев’яний міст. Дорога, що вела до моста, та й він сам ховалися у густій тіні навислих дерев навіть посеред дня, а вночі вже цілковито занурювалися в непроглядну темряву. Таким був один із улюблених притулків Вершника без голови і місце, де його бачили найчастіше. Розповідали історію про старого Бровера, котрий більше за інших сумнівався в існуванні примар. Проте й він надибав вершника, повертаючись зі своєї прогулянки Сонною Балкою, відтак був змушений сісти позад нього, галопувати по заростях і чагарниках, через пагорби та болота, доки вони не дісталися моста. Там вершник раптово перекинувся на кістяк, скинув старого Бровера у потічок і з ударом грому помчав над верхівками дерев.

Ця історія навела на згадку про втричі дивовижнішу пригоду Брома Бонса, котрий запевнив, що гессенський вершник — затятий верхівець. Він заявив, що вертався якось уночі із сусіднього села Сінґ-Сінґ, аж тут його наздогнав нічний кавалерист, і Бром Бонc запропонував йому перегони за келих пуншу. А ще хлопець вихвалявся, що його Шибайголова навіть виграв би їх, бо по всій балці переганяв почвару, та як тільки вони дісталися до моста, гессенський вершник вирвався вперед і зник