Ярослав Йосипович Мельник - Маша, або Постфашизм

можна вважати те, що сама наша цивілізація — це, властиво, повернення до стану двотисячолітньої давності. Вражаючий збіг цінностей: знову ми прославляємо дружбу, любов, віру, братерство. Знову засуджуємо жорстокість. Знову боремося з людською натурою, яка іноді зазіхає на ці цінності. Ми не стали кращими за людей ХIХ та ХХ століть, хоча людина у нас уже не вбиває людину, а держав немає взагалі! Перша невдала спроба фашизму та комунізму, потім друга спроба фашизму, нарешті — третя, що увінчалася всесвітнім успіхом. Здавалося, світ піде вперед, у якусь невідому далечінь подвійної моральності. Скептики віщували цивілізацію монстрів, бездушних істот із нелюдською мораллю. А в результаті ми маємо звичайних людей, які дуже нагадують своїх далеких людських предків. Зі ставленням до собі подібних набагато більш гуманістичним, аніж у попередню епоху, без думки про вбивство та «подвійну етику». Нікому з нас і в голову не прийде, що людина може бути не рівною людині. Фашистські ідеї, які, власне, і спровокували нашу цивілізацію, абсолютно відсутні у свідомості суспільства й окремих людей. Постгуманістична епоха сама собою, пройшовши стадію варварства, переросла в неогуманістічну. Залишивши після себе як родову пляму хіба що сторів і засновані на їхній праці форми людського життя. Утім, і в доісторичні часи на повну силу використовували тварин, на цьому стояла цивілізація. Щоправда, не людиноподібних.

Якщо зазирнути у ще глибшу епоху, то ми побачимо ще один вражаючий аналог нашої з вами цивілізації. Це — рабовласницьке суспільство, засноване на підневільній праці одних людей на інших. Зовнішня схожість разюча. Проте будь-кого з нас просто вжахне думка, що не стор, а людина була власністю людини. Ось із яких глибин бере витоки «подвійна мораль»! Потім її тільки модернізували, пом’ягшуючи та прикриваючи гаслами про свободу людини. У феодальному суспільстві одні люди теж працювали на інших. У буржуазному — теж, хоча юридично людина перестала бути власністю іншого. Проте насправді людина працювала на іншу людину, якій належали засоби виробництва. Це було теж рабство, тільки цивілізоване.

У цьому сенсі наша з вами цивілізація, що пройшла через горнило не просто рабства, але новітнього варварства, — перша людська цивілізація, що обірвала генний зв’язок із рабовласництвом. У нас людина не працює на іншу людину. Коли дехто сьогодні намагається стверджувати, що й у рабовласницькому суспільстві рабо­власники не працювали на рабовласників, то ми повинні закинути йому маніпуляцію фактами. Так, за зовнішніми ознаками, ми ближчі до рабовласницького ладу, ніж до феодального та до буржуазного. Зовні все схоже: є люди, і є тварини, які на них працюють. Проте чи справді на рабовласника працювали тварини? Рабовласник експлуатував людей — нехай менш освічених, менш культурних, менш розвинених за нього, та все ж людей, яких він не вважав людьми. Раб — це людина, доведена до функції. У цьому й полягають нелюдяність і цинізм рабовласницького ладу (і генно пов’язаних з ним подальших суспільств).

Але ніхто ні в які часи не називав «рабом» просту тварину. Тварина не може бути «рабом». Тому наш лад не можна вважати рабовласницьким. Лад, який в основному спирається на працю тварин. І той факт, що тварини ці — людиноподібні, не може і не повинен нікого збивати з пантелику. Це не те, що робити з людини тварину, як це практикували в доісторичні часи люди з «подвійною мораллю»: від античних рабовласників до наших безпосередніх попередників-фашистів. Так, стори — наслідок насильства над людиною, можливо, найбільш жахливого з усіх насильств. Це результат відгримілої рабовласницької ери людства. ПРОТЕ НЕ МИ З ВАМИ, НЕ НАШЕ ПОКОЛІННЯ, НЕ ПОКОЛІННЯ НАШИХ ДІДІВ ЧИ НАВІТЬ ПРАДІДІВ ЗДІЙСНЮВАЛО ЦЕ НАСИЛЬСТВО. Що зроблено, те зроблено. Нас поставили перед фактом існування нового людино­подібного виду тварин. Фашисти були фашистами, бо принижували людей, створюючи «нижчу расу». Та вони перестали бути фашистами, щойно створювана «нижча раса» перейшла в розряд справж­ніх тварин. І у стосунку до тварини ми нічим особливим не відрізняємося від представників гуманістичної епохи, які змушували тварин працювати на них і споживали їхнє м’ясо.

Таким чином, ми простежили складну логіку людського розвит­ку й дійшли до висновку, що з фашизмом ми пов’язані кровно, хоча жоден із нас не здійснював жодних злодіянь. Можна навіть сказати, що ми ті ж фашисти, що дійшли у своїй логіці до кінця й у чудесний спосіб перетворилися на людей. Ми є постфашисти. А постфашизм — це вже не фашизм, його сутність випаровується, й він, видихнувшись у повному здійсненні, стає новим гуманізмом. Ми знову люди.

П. Джон Шевчук,

доктор філософії, Головний Радник Контрольної Ради Рейха,

оберштурмбанфюрер

7

У четвер зателефонував Розенберг і попросив заколоти стору. Я саме готував черговий репортаж: у шостій школі була дуже низька успішність, і треба було що-небудь написати про це. Зазвичай я робив два репортажі на тиждень. Сам придумував собі тему, а потім вирушав по матеріал. Писав репортаж півгодини. Від мене вимагали до трьох сторінок, не більше. Звичайно, я міг би взагалі не працювати журналістом, а просто спати і їсти. Але тоді я не мав би соціального статусу, а це загрожує сприйняттю себе, шкідливо для психіки. Багато хто божеволів, зачинившись у своєму маєтку, відгородившись від світу.

Стору вирішили колоти в суботу вранці. То була ще не стара самка, у якої Розенберг виявив кровоточиву виразку шлунка. У Розенберга, мого давнього знайомого та недалекого сусіда, була велика ферма. Він тримав м’ясну породу сторів і здавав туші на м’ясокомбінат. На фермі, розбитій на секції, зліва і справа від проходу сиділи товсті, жирні стори обох статей. Їх спеціально посилено відгодовували, за особливою схемою, щоби жирових відкладень було якнайбільше. Дивитися на них було неприємно — такі вони були потворні. Особливу огиду викликали дитинчата-бочечки, що ходили відсіком туди-сюди, перевалюючись з ноги на ногу, як качки. У них не було видно кісток, не було і талії (а іноді й шиї). Жир спадав хвилею від підборіддя, огортаючи тіло безформною потворною хмарою. Ноги нагадували роздуті під час варіння сосиски. Щоки іноді відвисали так сильно, що при русі раз за разом торкалися плечей.

Розумово ці тварини теж відставали від нем’ясних, домашніх, сторів. Їхнє спілкування з людиною зазвичай зводилося до роздачі їм їжі, яку вони поглинали, й у вигрібанні з їх відсіків гною.

Самка, яку треба було колоти, належала, однак, до домашньої прислуги. Вона була привчена до прання і виконувала цю роботу у спеціальному відсіку ферми вже багато років. Але останні місяці вона працювати не могла — лежала постійно на підстилці й стогнала. Викликаний до неї ветеринар діагностував кровоточиву виразку шлунка. Потрібно було або