Ярослав Йосипович Мельник - Маша, або Постфашизм

я відчував — стікав піт. І раптом на мене щось найшло. Замість того, щоби здоювати Машу руками, як це я робив у подібних випадках, я приклався губами до її грудей і почав молоко висмоктувати. Загалом, не прийнято, щоби між людиною та сторою був подібний тілесний контакт. Але ми були в полі удвох, са­мі, Маші треба було давно вже звільнити груди, а я стра­шенно хотів пити (забув набрати води, коли були у Костюкова).

Солодкий смак теплого Машиного молока був мені знайомий. Тільки тепер іще струмував і якийсь ледве вловимий запах: чи то від самого молока, чи то від грудей. Маша теж пітніла, хоч і була абсолютно голою. Ніколи раніше не доводилося так близько відчувати запах її шкіри.

Висмоктавши ліву грудь, я здивувався, наскільки вона зменшилася порівняно з правою.

— Ну, Машо?

Я лежав у неї на колінах, а вона підтримувала мою голову, щоби мені було зручно. І коли я смоктав другу грудь, вона почала гладити мене по голові. Мені здалося, що я божеволію. Як ніби вона була не твариною, а жінкою.

Я припинив смоктати і глянув на неї. Маша запитально-очікувально дивилася на мене. Зверху вниз.

— Машо... — сказав я.

Чорт забирай, я торопів! Перед твариною. Почувався маленьким, мало не в її владі. Я побачив у її очах бажання і не на жарт перелякався. Окремі випадки зоофілії мені були відомі, але потрібно було поставити на собі хрест як на людині, погодившись на інтимний зв’язок з твариною. Я і раніше мав до Маші теплі почуття, проте і думки не було про якесь тілесне злиття.

Раптом в мені піднялася така хвиля відрази, що я зірвався на ноги, чим сильно її перелякав.

— Встань!!! — крикнув я їй.

Вона підстрибнула, як на пружині.

— Ось! Ось! Ось тобі!

Навіть не знаю, що зі мною було. Вихопивши з-за пояса батіг, який я завжди носив з собою, я щосили відшмагав її: по спині, по плечах, по сідницях і стегнах. Ззаду вона стала схожа на зебру.

— Не можу, — я опустився з батогом на солому і так лежав, дивлячись, як Маша гірко — зовсім по-людськи — плаче, скорчившись навпочіпки. Навіщо я її побив? Вона звивалася біля моїх ніг, прикриваючи від ударів обличчя та груди, і навіть боялася відбігти. Бо єдине, що вона усвідомлювала, — це те, що належить мені та що бігти їй нікуди.

— Машо, пробач, чуєш?

Я, напевно, зовсім звихнувся, якщо просив пробачення у тварини.

— Пробач, я не хотів.

Почувши ці мої слова, вона заридала ще сильніше, притуливши голову до колін, обхопивши руками ноги. Боже мій, навіщо ж я її так побив? Я опустився на коліна і почав цілувати ті місця, де шкіра від ударів потріскала і виступила кров. І тут вона різко повернулася, схопила мою голову своїми руками і, захлинаючись, почала цілувати мені очі, чоло, ніс, губи... Я ледве зміг відштовхнути її.

Як це можливо? Вона вперше настільки осміліла, що застосувала до мене, фактично, силу! Мені ще боліла шия від чіпкої хватки її гарячих рук.

— Машо, ходімо.

Вона, видно, думала, що я знову буду її бити чи навіть заб’ю до смерті, бо вся стиснулась у клубок, в очікуванні захищаючи голову руками. Вона розуміла, що щось порушила, переступила якийсь бар’єр.

— Ходімо.

Я взяв її за лапу, і ми пішли далі дорогою. І лише хвилин через двадцять, заспокоєний, я зупинив її і, руками, нічого особливого не відчуваючи, здоїв з правої груді молоко, яке там залишалося. Пам’ятаючи лише про те, що, якщо до кінця не додоїти грудь, вона може перестати доїтися взагалі.

6

До витоків нашої цивілізації

ЛЮДИ І СТОРИ*

Друкуємо продовження статті шановного пана Джона Шевчука, доктора філософії, Головного Радника Контрольної Ради Рейха, оберштурмбанфюрера, початок якої викликав зливу листів наших співгромадян до редакції

Сьогодні ми живемо в четвертому тисячолітті, на порозі п’ято­го, і нам важко зрозуміти, звідки ми, звідки наша цивілізація. Слово «фашизм» для нас — не менш жахливе, ніж для вух наших далеких предків. І, проте, звідки ж стори на нашій планеті? Звідки у нас ставлення до істот, які тілесно нічим не відрізняються від нас, як до звичайних тварин?

Боляче це чути, але стори були створені фашистами в результаті вдалого експерименту. «Нижча раса» все-таки виникла, нехай частково і десь силоміць, шляхом створення її «під ідею». Сьогодні жоден стор не висловить жодної думки. І не придумає жодної рими. Але серед тих перших сторів, яких зігнали в концтабори, було ще багато людей. Це жахливо, але це так. До кінця життя внаслідок довгих десятиліть існування в скотячих умовах (бо фашисти «наперед» вважали їх не людьми, тваринами), багато людей стали і справді схожими на тварин. Тому що бути людиною — це означає жити людським життям, людськими почуттями та думками з дня в день, із року в рік. Що ж до їхнього потомства, народженого в концтаборах, то воно вже практично нічим не відрізнялося від сторів.

Згадаймо, що людських дитинчат ізолювали від батьків, ще здатні були передати їм хоч щось людське, щойно ті діти спиналися на ноги. Звиклі винятково до фізичної роботи, без жодного уявлення про будь-яку культуру, майже не здатні говорити, вони насправді вже мало чим нагадували людей. Третє і четверте покоління поступово втратили мову та сором. У п’ятого, шостого і сьомого — деградувало мислення. Як свідчать сучасні наукові дослідження, умови життя десятків поколінь спричинили у сторів видозміну генного коду. У ХIХ столітті «нижча раса» була тільки вигадкою божевільного німецького філософа. Та у ХХV-ХХVIII століттях вона вже стала реальністю. Ідея трансформувалася у дійсність. Людина перестала страждати від «подвійної моралі». Поділ людей на «вищих» і «нижчих» зник. Це — парадокс ніцшеанства та породженого ним фашизму. Внаслідок перемоги фашизму було — нехай і насиль­ницьким, нелюдським шляхом — створено породу людиноподібних тварин. Подвійна мораль, яка жахала людей ХХ століття, бо дозволяла застосовувати звірства людини супроти іншої людини, зникла, знову ставши унітарною, єдиною. Адже звірство перестало бути звірством щодо того, хто вже не був людиною. Концтабори перетворилися на звичайні хліви та загони для тварин. Фашизм сам себе виснажив, перестав бути фашизмом, страховиськом. Так виник неогуманізм — наша сьогоднішня ідеологія. «Винуватець» нашої цивілізації Ніцше і тут виявився правим: він твердив про вічне повернення. «Нижчу расу» було створено — і це єдине свідоцтво фашистського витоку нашої цивілізації. Та ще назва планетарної держави, названої «рейхом». Утім, назву цю, згідно з планами Вищої Контрольної Ради Рейха, може бути незабаром змінено.

Нарешті, останнім закономірним парадоксом історії