Ніклас Натт-о-Даг - 1793

Кожна рана перев’язана й загоєна, перш ніж відрізали наступну кінцівку. Очі вибрали. Немає зубів і язика. З ран доходимо висновку, що процес перетворення людини на те, що ми тут бачимо, почався влітку, а завершився кілька тижнів тому. Смерть настала день-два тому.

Кардель здригнувся, усвідомивши, до чого веде Вінґе. Сесіл замислено постукав нігтем по передніх зубах і додав:

— Я сказав би, що смерть була бажана…

Він узяв край накидки, щоб знову накрити покійника, але завмер і про щось задумався, перебираючи тканину між пальцями.

— Дякую за допомогу, Жане-Мішелю. На жаль, здається мені, ти переоцінив здібності нашого покійника, подумавши, що він міг вкрасти твого гаманця. Він досі висить у тебе на поясі під камзолом. Це добре видно, і бачив я його ще тоді, як ти нахилився з лампою у руці. Але ти знав, що він на місці, бо хоч як ти напився звечора, аж досі тебе зелений змій не міг тримати.

Кардель смикнувся і негайно сам себе вилаяв за це, бо тим несвідомим рухом визнав свою брехню. Це його розлютило, та ще й хміль вивітрився, залишилося саме похмілля. Байдужість Вінґе до покійника була йому неприємна й суперечила його ставленню, бо він був людиною, що бачила більше смертей, ніж можна побажати ворогові. Кардель сплюнув через плече, щоб якось опанувати себе.

— Дідько, який же ти бридкий тип, Сесіле Вінґе! Не дивно, що ти так добре почуваєшся серед мертвяків! Раз ти такий проникливий, скажу і я тобі дещо про тебе: ти замало їси. Якби я був тобою, більше часу проводив би за столом, а менше в нужнику.

Вінґе не звернув на те ніякої уваги.

— Щось інше привело тебе сюди. Не конче казати, що саме. Але чи хочеш ти завершити те, що почав? Хочеш, щоб цей чоловік упокоївся з миром? Я маю відповідні повноваження від поліції. Був би вдячний тобі за допомогу й готовий за неї заплатити.

Вінґе взяв паузу й подивився на Карделя своїми великими очима. Зараз у них засвітилося щось, чого раніше не було видно. Це сяйво і налякало, і схвилювало Карделя. Але найбільше Мікель відчував утому, вона охопила все його тіло, тож він просто стояв мовчки. Вінґе озвався знову:

— Можеш не відповідати зараз. Я сьогодні піду до управління, послухаю, що доповідатимуть на ранковій нараді поліції. Уже знаю, що я там почую. Поліція відрапортує про злочин. Справу перейме державний прокурор, який і так має багато роботи — і простішої, і почеснішої. Задля годиться він накаже поліційним наглядачам Маріїнського приходу розпитати на місці, чи хтось щось бачив і знає. Я не думаю, що це щось дасть. Тіло коштом міста кинуть у безіменну могилу на північному краю цього цвинтаря. Ніхто за ним не плакатиме. Але поліцмейстер попросив мене зробити все можливе. І боюся, що сам я не зможу зробити достатньо.

Але Карделеві було потрібно щось вагоміше, щоб змінити ставлення до цього чоловіка. Мікель уже виходив за двері, коли його наздогнав голос Вінґе:

— Якщо надумаєш допомогти, Жане-Мішелю, знайди мене. Я винаймаю помешкання в Роселіуса в маєтку графа Спенса.

4.

Будівля поліцейського управління розташована на найвищому місці площі Слоттсбакен. Цей день, як і будь-який інший, в управлінні почався з безладу й хаосу. Вінґе кліпає стомленими очима, намагається забути, що цілу ніч не спав, і шукає поглядом — може, хоч в якомусь кабінеті для нього знайдеться горнятко кави.

Люди піднімаються і спускаються сходами, багато хто просто тут чекає, бо в коридорах для відвідувачів місця небагато. Усі поліцейські чиновники досі звикають до нового приміщення і нового начальника. Співробітники самі ще не знають до пуття, де чий кабінет і в якому крилі яка служба.

Управління поліції тут лише рік з гаком. Недоброзичливці пліткують, що поліція переїхала в цей будинок зі зручного приміщення на Треґорсґатан лише для того, щоб врятувати репутацію влади. Колишньому власнику Індебету якось вдалося потрапити на аудієнцію до короля Ґустава перед самою його смертю. З королівських покоїв спритник вийшов з купчим актом. Якісь карлючки, віддалено схожі на підпис монарха, засвідчували неймовірну угоду: двадцять п’ять тисяч риксдалерів за цю занедбану й давно покинуту споруду, де з усіх вікон дме, влітку надто жарко, а взимку холодно.

Будівля навдивовижу асиметрична, одним боком похилена до пагорба. Вона височіє і над церквою Святого Миколи, і над пустирищем, звідки ще не вивезли уламки недавно зруйнованого театру Боллхюсет.

На сходах у вранішніх сутінках Вінґе побачив кілька знайомих облич, а ще більше — незнайомих. З огидою глянув на Тойхлера і Нюштедта. Відомі на всю столицю своєю жорстокістю, ці двоє поліцейських тягли якогось голодранця у порваній сорочці. У кров розбите обличчя чоловіка не залишало сумнівів: бідолаха вже зізнався в усьому, у чому його звинуватили, хай що то було. Секретар Блум, пробираючись крізь натовп, теж помітив цю сцену. Зустрівся поглядом з Вінґе й демонстративно закотив очі. Уже більше двадцяти років такі методи допитів заборонено, але Тойхлер і Нюштедт — ніби люди з іншої епохи.

Люди, що не знайомі з Вінґе особисто, але знають, який він на вигляд і як його звати, проходять повз, потупивши очі. Відчуває їхні погляди в спину. Піднімається сходами й зауважує, що зі стіни досі ніхто не зняв герба колишнього поліцмейстера. Ще одне свідчення загального безладу, який панує в поліції від самої смерті короля Ґустава.

Минуло майже два роки відтоді, коли Якуб Юган Анкарстрем стріляв на балу в короля Ґустава Третього, але відлуння того пострілу ще досі розноситься над усією поліцією. Спадкоємець престолу Ґустав Четвертий Адольф мав лише тринадцять років, тож боротьба за владу розгорнулася ще до того, як монарх остаточно програв битву зі смертю.

Колишній начальник поліції Нільс-Генрік Ашан Лільєнспарре, друг Ґустава Третього, творець і незмінний керівник поліцейської служби протягом тридцяти років, побачив нагоду посилити свою владу і відкрито демонстрував амбіції перетворити на маріонетку герцога Карла, недоумкуватого брата колишнього короля, який мав бути номінальним монархом до повноліття спадкоємця.

Але жадоба влади згубила Лільєнспарре. У політичних іграх гору взяв барон Ройтергольм. Почавши від імені герцога Карла фактично керувати державою, барон вислав Лільєнспарре у Померанію, у колонії.

На початку року Ройтергольм призначив прокурора Югана Ґустава Нурліна начальником поліції. Але невдовзі почали ширитися чутки, що барон уже пошкодував про це призначення. Як і більшість розумних людей, Вінґе знав, чому барон так шкодує: Нурлін виявився чесним чоловіком.

На третьому поверсі в коридорі виставлено стільці. Вінґе помахав руками вгору-вниз і в боки, щоб у змерзлі пальці потекла кров. Холодне вогке повітря