Філіп Кіндред Дік - Затьмарення, Філіп Кіндред Дік

тоді йому показали картини Пауля Клее, більше, ніж цей художник встиг намалювати за життя. Потім, спостерігаючи, як картини Модільяні змінюють одна одну просто зі скаженою швидкістю, він припустив (людина завжди потребує теорій), що це розенкрейцери телепатично надсилають йому зображення, імовірно, за допомогою високотехнологічних систем із мікрореле; проте, коли йому почали надокучати картини Кандінського, він пригадав, що головний музей мистецтва в Ленінграді спеціалізується саме на такій безпредметній сучасній творчості, і вирішив, що це радниці намагалися встановити з ним телепатичний зв’язок.

Вранці він згадав, що радикальний спад активності гамма-аміномасляної кислоти в мозку спричиняє саме такий фосфенний ефект; ніхто не намагався встановити з ним телепатичний зв’язок, з допомогою мікрохвиль чи без них. Однак це наштовхнуло його на ідею створення шифрувального костюма. Загалом принцип його роботи полягав у використанні багатогранних кварцових лінз, під’єднаних до мінікомп’ютера, чиї жорсткі диски пам’яті зберігали до півтора мільйона фізіогномічних фракційних репрезентацій різних людей: чоловіків, жінок і дітей; кожен варіант кодувався і тоді проектувався назовні, рівномірно в усіх напрямках, на надтонку саваноподібну мембрану, достатньо велику, щоб огорнути звичайну людину.

Невпинно перебираючи зображення на жорстких дисках пам’яті, комп’ютер проектував усі доступні кольори очей, волосся, форми й типи носів, зубів, структури лицевих кісток — саваноподібна мембрана відображала всі фізичні характеристики, що проектувалися на неї кожної наносекунди, а тоді перемикалася на наступні. Щоб зробити свій шифрувальний костюм ще ефективнішим, таємний агент Пауерз запрограмував комп’ютер рандомізувати послідовності характеристик у межах кожної конфігурації. А щоб зменшити затрати (федералам це завжди подобалося), матеріалом для мембрани він обрав побічний продукт процесу виробництва однієї великої промислової фірми, що вже працювала з Вашингтоном.

Так чи інакше, носій шифрувального костюма був усіма людьми одночасно, до того ж у будь-якій комбінації (аж до комбінацій з півтора мільйона суббітів) і будь-якої години. Отже, будь-який його — або її — опис не мав жодного сенсу. Не варто й казати, що таємний агент Пауерз згодував і свої власні фізіогномічні характеристики комп’ютерним носіям, тож похований в шалених перестановках, виведений на поверхню та скомбінований... як він приблизно підрахував, раз на п’ятдесят років у кожному костюмі його власний образ зринав і збирався докупи на час, який дозволяв костюм. Це була його претензія на безсмертя.

— Послухаймо, що ж скаже розпливчаста пляма! — голосно мовив спікер, й присутні масово заплескали в долоні.

Стоячи у шифрувальному костюмі, Фред, який також був Бобом Арктором, застогнав і подумав: «Це — жахливо».

Раз на місяць агент, який працював під прикриттям на окружний нарковідділ, обраний у випадковий спосіб, мусив виступати перед такими зібраннями яйцеголових. Сьогодні настала його черга. Роздивляючись свою аудиторію, він усвідомив, як сильно гидує цивілами. Вони вважали, що все це чудово. Вони посміхалися. Їм було весело.

Можливо, саме цієї миті фактично незліченні віртуальні компоненти його шифрувального костюма спроектували образ таємного агента Пауерза.

— Але повернімося на хвилинку до серйозного, — проказав спікер.— Цей чоловік...

Він зробив паузу, намагаючись пригадати ім’я.

— Фред,— підказав Боб Арктор.— Таємний агент Фред.

— Так, Фред, — сказав промовець, а тоді заторохтів до своїх слухачів зі ще більшим запалом.— Як бачите, голос Фреда нагадує голос комп’ютеризованих банкоматів на в’їзді до банку у Сан-Дієго, він бездоганно невиразний і штучний. Він не лишає у нашій пам’яті жодних характеристик, саме таким голосом він звітує своїм начальникам з Відділу боротьби з... е... наркоманією округу Орандж.

Він витримав значущу паузу.

— Розумієте, ці офіцери поліції страшенно ризикують, оскільки наркомани, як нам відомо, надзвичайно вправно проникли до різноманітних апаратів правоохоронних органів по всій нашій країні або ж принаймні могли це зробити, згідно з думкою найбільш поінформованих експертів. Тож задля захисту цих відданих людей такий шифрувальний костюм просто необхідний.

Незначні аплодисменти шифрувальному костюму. А тоді нетерплячі погляди на Фреда, що сховався за своєю мембраною.

— Але під час роботи в полі, — зрештою додав спікер, посуваючись від мікрофона, щоб звільнити місце для Фреда,— він, звісно ж, його не носить. Він одягається, як ви чи я, хоча, звичайно, це хіпівський одяг, який полюбляють ті різноманітні субкультурні групи, у які він так невтомно намагається проникнути.

Він повів рукою, запрошуючи Фреда підвестися й підійти до мікрофона. Фреду, Роберту Арктору, доводилося робити це вже шість разів, тож він знав, що має казати і що на нього чекає: різноманітні за ступенем ідіотизму питання та непроглядна тупість. Марнування часу, а на додачу злість та відчуття марноти, яке з кожним разом лише зростає.

— Якби ви побачили мене на вулиці,— сказав він у мікрофон, коли стихли аплодисменти, — ви б сказали: «Он іде ще один наркоманський вилупок». Ви б відчули відразу й пішли геть.

Тиша.

— Я не схожий на вас, — мовив він. — Я не можу собі цього дозволити. Від цього залежить моє життя.

Насправді він не так вже й від них відрізнявся. І в будь-якому разі носив би те, що носив щодня, байдуже, чи він на службі, чи від цього залежить його життя. Йому подобалося те, як він одягався. Але те, що він казав, здебільшого було написане іншими, і він мав лише завчити текст. Арктор міг трохи відходити від нього, але загалом мусив дотримуватися стандартного формату, який вони використовували. Уведений кілька років тому одним сповненим ентузіазму начальником відділу, цей формат тепер став обов’язковим.

Арктор зачекав, доки його слухачі добре перетравлять почуте.

— По-перше, я не збираюся розповідати вам, — сказав він, — чого намагаюся досягти як офіцер під прикриттям, вистежуючи дилерів, а передусім — джерела постачання незаконних наркотичних речовин на вулицях наших міст і в коридорах наших шкіл в окрузі Орандж. Я розкажу вам...

Арктор витримав паузу, як його вчили на заняттях із піару в академії.

— ...про те, чого боюся, — закінчив він.

Це їх зачепило за живе; усі втупилися в нього пильними поглядами.

— Я боюсь, — сказав він, — вдень і вночі боюсь, що наші діти, ваші і мої діти...

Арктор знову зробив паузу.

— У мене двоє, — сказав він. А тоді додав ледь-ледь чутно. — Маленькі, дуже маленькі.

І, щоб зробити свої слова більш значущими, підвищив голос:

— Але не надто маленькі, щоб стати залежними, залежними з розрахунку, задля вигоди тих, хто руйнує наше суспільство.

Ще одна пауза.

— Нам досі точно не відомо, — повів він далі, тепер уже спокійніше, — хто ці люди — або радше тварини, — що полюють