Зигмунт Мілошевський - Безцінний

вершини, назв яких не знав і які його не цікавили. Крім однієї. Кам’яна піраміда на першому плані — це Костелець, головний об’єкт на знімку в його кухонному календарі за лютий місяць 2008 року. Мав дивитися на цю гору двадцять вісім днів, а дивився майже рік, бо після несподіваного карнавального від’їзду своєї тодішньої дружини до її студента — до того ж студента другого курсу! — впав у тяжку депресію, і коли врешті відчув у собі сили перегорнути сторінку на календарі, виявилося, що вже настав 2009-й.

Ніколи не любив гір, однак доля весь час пов’язувала його життя з цими дурними купами каміння. Це в горах він познайомився з майбутньою дружиною Ізабеллою (справді через два «л», так було написано в її паспорті). Це з гір походив студент Мацей, що викрав у нього Беллу як справжній ґураль. Ця новина радше добра, бо схоже на те, що тепер він жлуктить до нестями алкоголь і регулярно дубасить дурнувату бабу. Це в гори привела його кар’єра професора геології, спеціаліста з досліджень карсту і пов’язаних із ним явищ. У горах два тижні тому на нього напав якийсь підгалянський опришко, поцупив портфеля і наостанок так його копнув, що йому наклали гіпс на праву ногу. І в горах нещодавно познайомився з жінкою. Першою з часів Ізабелли. Неочікуване знайомство переросло у щодень інтенсивніший флірт в інтернеті й привело його на оглядову терасу цієї немилосердно заюрмленої гори з пивом по дванадцять злотих і туалетом по два злотих. Радше помре від спраги і в штани напудить, аніж дасть їм сатисфакцію.

Часом навіть думав, що доведеться сконати в цих розрекламованих горах. Тоді, у 2008 році, думав про самогубство і після довгих роздумів вирішив удатися до гіпотермії. Забрести взимку десь високо, роздягнутися, спершу трохи поцокотіти зубами, а потім спокійно заснути. Приємна, безболісна смерть.

Глянув на годинника. Від часу зустрічі, на який домовлялися, минуло дві години. Віяло чимдалі дужче й холодніше, сіра хмара швидко сунула до Каспрового, накриваючи собою чергові пасма гір. До того ж йому кортіло до вітру. Час врешті усвідомити, що його надурили, й вертатися.

Купив квиток і підійшов до канатної дороги. Схоже, решта туристів не переймалася змінами погоди, бо, крім кондуктора, вагончик був геть порожній. Януш Гауптманн із полегшенням сів на вузеньку лавку й випростав хвору ногу. Намагався не дивитись у бік прірви.

5

На станції пересадки на Мисленіцьких Турнях шістдесят туристів терпляче очікували, поки автоматичні дверцята впустять їх до вагончика. Серед них переважали новачки, тож ціла група мовчки дивилася в бік Каспрового Верху на троси, що стрімко піднімалися вгору. Може, це не йшло в порівняння з реактивним пасажирським літаком, однак ідея довірити життя чомусь, що мало вигляд розвішеної між скелями волосіні, викликала в більшості певний дискомфорт.

Йоанна Банашек цього дискомфорту не відчувала, їй було байдуже. Після п’яти років самостійного виховання двох синів нарешті познайомилася з чоловіком, настільки чудовим, що вирішила представити його дітям у спільній поїздці в гори.

Це була помилка. Почалося з істерик, закінчилося відвертою агресією. Кожен жест був категоричним, кожне слово мало вагу апокаліптичного одкровення. Щоденні справи й звичайні розмови перетворилися на жахіття.

Дверцята розчахнулися, впускаючи їх досередини. І добре, бо почала мерзнути, зірвався холодний вітер, все-таки гори — це гори. Поривчасто ступила вперед, і кінець довгої парасольки застряг у решітці перону, люди обминали її, лаючись і невдоволено пирхаючи.

Антоній допоміг їй витягнути парасольку й делікатно підштовхнув досередини, двері за ними зачинилися. Старший син різко вирвав у нього з рук парасольку, кривлячись так, ніби забирав її у прокаженого жебрака. Потім із посмішкою віддав мамі забрану річ.

Подивилася на скелясту вершину й подумала, що там, на горі, щось має статися. Або хтось когось зіпхне у прірву, або домовляться, у кожному разі не уявляла собі, щоб зворотна подорож могла відбутися в такій самій атмосфері.

6

Довкола панував святковий настрій, і чоловік, досі відомий як Джаспер Леонґ, насилу переборов бажання випити кухоль пива. Цмулив уже другу колу в найвіддаленішому кутку бару «Юрта», що поблизу нижньої станції канатної дороги в Кузницях, і скидався на одного з тих містян, що не можуть відклеїтися від своєї мобілки.

Насправді ж Гермод по колу перемикав картинки з російських камер, не бажаючи проґавити належний момент. Його непокоїла погода. Хмара означала, по-перше, туман і відсутність видимості, а по-друге, дощ, який міг викликати збій у зв’язку з камерами і детонаторами.

Треба квапитися.

Мовчки спостерігав на екрані, як кульгавий чоловік, пересуваючись маленькими крочками, так ніби йому дуже кортіло до вбиральні, самотнім пасажиром заходить у вагончик на гірській станції.

Потім хвилину дивився на гарну й доглянуту, але дещо скуту жінку років тридцяти, яка боролася зі своєю міською парасолькою і останньої миті сіла у вагончик на Мисленіцьких Турнях, насилу втиснувшись у юрбу туристів.

Відклав планшет і поліз у наплічник по телефон.

7

Майор Анатоль Ґмітрук залишив усе спорядження Олафові, за винятком невеликої фляжки з водою, яку засунув до бічної кишені штанів, і послав його на базу з наказом чекати й пильнувати, щоб туристи не видудлили все пиво. Сам розміреним темпом біг у бік Каспрового. Біг наразі рівною дорогою, без наплічника, оповитий прохолодним гірським вітром, — це було б навіть приємно, якби не знайоме напруження, що супроводжувало його на завданнях. Ще раз поговорив зі своїм командиром, ще раз його запевнили, що це не навчання.

Біля підніжжя Каспрового, яке взимку було зручним пунктом збору лижників, розташованим з протилежного від канатної дороги боку вершини, уповільнив біг до швидкого маршу. Якщо хтось спостерігає за місцевістю, то чоловік, який біжить угору серед вайлуватих туристів, може привернути увагу.

8

Кондуктор вагончика тихо посвистував у ритм сучасного польського шлягеру, що лунав по радіо. «Я дихаю тобою, в мені твоє єство», — фальшиво підспівувала якась дівчинка-підліток; разом із посвистуванням це перетворювалося на жахливий вінегрет. Втім, Януш Гауптманн радше волів слухати радіо, ніж милуватися краєвидами за вікном. З дитинства страшенно боявся висоти, а цей відрізок шляху був найгірший. Вагончик стрілою вилітав з перону гірської станції і прямував донизу, швидко віддаляючись від скелі й теліпаючись майже за двісті метрів над землею. Гауптманна зусібіч огортало повітря, й усвідомлення цього явно впливало на діафрагму, бо йому стало важко дихати.

Кілька хвилин, мусить витримати дурнуваті кілька хвилин. Вагончик мчав далі в бік Мисленіцьких Турнів, високо над кам’янистими осипами. Гауптманн зрадів, побачивши вагончик, який прямував у протилежний бік. Коли вони порівняються,