Джеймс Хедлі Чейз - Реквієм блондинкам

вона тримала легкий сірий плащ, а коло ніг її стояла валіза з наклейками різних готелів.

Я підійшов до конторки і вичекав трохи.

Клерк запитав у дівчини:

— Ви бронювали номер?

Вона відповіла заперечно.

Він із сумнівом поглянув на неї, і в мене склалось враження, що він збирається їй відмовити.

— А для чого замовляти номер заздалегідь? — запитав я. — У вас більше вільних кімнат, аніж у собаки бліх.

Він поглянув на мене холодно, але підсунув реєстраційний журнал до дівчини. Вона мигцем зирнула на мене і вписала своє прізвище. Дівчина була доволі гарненька. Мала свіжий колір обличчя та дрібні, проте правильні риси обличчя.

Портьє подав мені ключ, і я пішов до ліфта. Носильник-негр підняв валізу гості і приєднався до мене. Дівчина зайшла в ліфт услід за нами, і ми піднялися на третій поверх.

Негр відімкнув двері дівчини — якраз навпроти моїх. Перш ніж зайти в свій номер, я озирнувся на дівчину. Вона також дивилась на мене.

— Дякую, — промовила і мило мені посміхнулася.

— Можливо, вам краще було б зупинитися деінде, — зауважив я. — Це препаршивий готель.

— І все ж він кращий за деякі інші, — відповіла вона, знову посміхнувшись та заходячи у свій номер.

Я зачинив за собою двері.

Про мою кімнату годі й розводитись. Ліжко біля вікна. Комод із білою плямою від розлитого джину та пара великих крісел. На столику поруч із ліжком — старомодний телефонний апарат з нефарбованою металічною базою та слухавкою з прозорою целулоїдною мембраною. Відразу за шафою для одягу — ванна кімната.

Я зняв капелюха і присів в одне з крісел. Гуркіт трамваїв за вікном та невпинний скрегіт ліфта між поверхами вказували на те, що спокою мені тут не буде.

Запалив сигарету, вирішивши, що мені допоможе випивка. Підійшов до телефону і замовив у номер пляшку шотландського віскі з содовою. Потім знову всівся у крісло і почав розмірковувати про Вулфа, Діксона та Еслінгера. Знову прокрутивши все в голові, дійшов висновку, що неприємностей мені не уникнути. Я не надто цим переймався, бо й раніше встрявав у халепи. Але подумав, що мені слід попередити про це полковника Форсберга, бо за особливо небезпечні розслідування передбачені спеціальні надбавки.

Я вже почав було подумки складати рапорт, котрий мав намір надіслати полковникові, коли стукіт у двері перервав хід моїх думок.

Гадаючи, що це принесли моє замовлення, я, не повертаючи голови, гукнув: «Заходьте!»

Дівочий голос промовив:

— Я зробила таку дурницю — десь загубила ключ від своєї валізи!

Я обернувся і підвівся з крісла.

Дівчина вже встигла зняти капелюшка і виглядала без нього ще гарнішою. Вона стояла у дверях, тримаючись за ручку, і з надією дивилася на мене.

У неї були спокусливі стегна і гарні довгі ноги.

— Звідкіля ви дізналися, що я мало не з дитинства люблю зламувати замки? — сказав я. — Я намагався приховувати це навіть від найближчих друзів!

Вона розсміялася.

— Я цього й не знала, — відповіла. — Просто подумала, що ви зможете щось із цим зробити — тому що ви такий дужий і на вигляд тямущий.

— Може, зайдете? — сказав я, запрошуючи її присісти в крісло. — Ось-ось принесуть віскі з содовою. Моя матуся не любить, коли я п’ю наодинці.

Дівчина завагалася; тоді, зачинивши за собою двері, підійшла до крісла. Сіла, прикривши коліна спідницею, і звела на мене очі.

— Я справді лише хотіла, щоб ви відкрили мені валізу, — додала вона.

— Не хвилюйтеся так за свою валізу, — сказав я, знову сідаючи у крісло. — Відкрию її після того, як ми чогось вип’ємо. Я в цьому місті лише три години, а вже почуваюсь страшенно самотнім.

— Справді? — здивувалась вона. — Ніколи б не подумала, що ви можете почуватися самотнім.

— Лише в цьому місті, — сказав я. — Тут є щось таке, що мені не подобається. Воно недружнє. Хіба ви цього ще не помітили?

Вона хитнула головою.

— Я щойно приїхала. Можливо, нам варто познайомитися — чи ви проти?

— Мене звати Сп’юек, — відрекомендувався я, нахилившись до неї і насолоджуючись її виглядом. — Марк Сп’юек. Я детектив.

— Не кепкуйте з мене, — серйозно сказала вона. — Я надто давно в своїй професії. То що саме ви продаєте?

Я заперечно мотнув головою.

— Лише мозок, — відповів. — За нього у Кренвілі дають багато.

І подав їй візитку.

Вона уважно її вивчила і повернула мені.

— Отож, ви й справді детектив.

Вона з цікавістю оглянула мене. Дивовижно, але всі дами саме так на мене дивляться, коли дізнаються, хто я такий. Я вже до цього навіть звик.

— Мене звати Мерієн Френч, — продовжувала вона. — Я продаю модну жіночу білизну. — І скорчила гримаску. — Але в такому містечку, як оце, вона розходиться не надто добре. Я відчуваю великий спротив. — Дівчина підправила волосся довгими пальцями. — Але я вже звикла до протидії.

Розсильний-негр приніс віскі з содовою. Глянув спочатку на мене, потім — на Мерієн Френч і закотив очі. Сунувши йому чайові, я врешті випхав його геть.

— Досі не зустрів у цьому місті нікого, хто міг би носити тонку білизну, — сказав я, зриваючи прозору захисну плівку з віскі. — Окрім вас, звісно, — додав я по хвилинних роздумах. — То як вам подобається це пійло?

Вона заперечно хитнула головою.

— Мама мені настійливо не рекомендувала пити міцні напої з незнайомцями. Тож я вип’ю лише содової.

— Ви впевнені в цьому?

— Цілком.

Я налив їй півсклянки содової, а собі нерозбавлене віскі і знову всівся у крісло.

— Ну, за успіх ваших починань у цьому місті! — сказав я й осушив половину своєї склянки. Віскі було хорошим, і коли воно досягло мого шлунка, я зрозумів, як сильно його потребував.

— Ви тут у справах чи на відпочинку? — спитала вона, витягуючи свої довгі ноги і зручно вмощуючись у кріслі.

— У справах, — відповів я, думаючи про те, що було би добре частіше запрошувати до себе якусь дівчину. І бажано, таку хорошу, як Мерієн Френч, а не якусь там повію, що миттю готова заплигнути до вас у ліжко.

— Ви вже чули? За останній місяць у Кренвілі зникли три дівчини-блондинки! Тож мене найняли, щоб я їх відшукав.