Джеймс Хедлі Чейз - Реквієм блондинкам

— Як ви гадаєте: що сталося зі зниклими дівчатами? — запитав я, запалюючи сигарету.

— Те, що я думаю, і те, що друкую в газеті — різні речі, — промовив він обережно. — В мене працює один молодик, котрий висвітлює місцеві новини. Він любить сенсації. Саме він і переконав мене, що версія про серійного вбивцю збільшить тираж газети.

І Діксон вищирив у лукавій посмішці свої жовті зуби.

— Він був правий, містере Сп’юек — це справді збільшило тираж.

— Але ви ж у це не вірите?

Він хитнув головою.

— Особисто я — ні.

— А яка ваша версія?

Він знову хитнув головою.

— Не зважайте на те, що я думаю, містере Сп’юек! Вам не слід забивати собі голову версіями старої людини.

— Ну ж бо, скажіть! — наполягав я. — Мені стане у пригоді будь-яка допомога!

Однак я бачив, що він воліє відмовчатися.

— Тут слід звернути увагу на таке, — сказав він. — Якщо дівчат убили, то де ж їхні тіла?

— Я вже думав над цим, — відповів я. — Може, у вас є якісь міркування?

— Жодних, — швидко озвався він. — Вам доведеться самому це з’ясувати. Без сумніву, містер Вулф вам за це добре заплатив.

— Так собі, — зауважив я і вирішив покластися на волю випадку.

— Еслінгер найняв жінку-детектива, чи не так? — Після паузи я продовжив свій допит.

— До того ж дуже гарненьку й милу молоду жінку, — додав Діксон, і погляд у нього при цьому зробився майже масний. — Вона вам сподобається. Звісно ж, у неї нема жодного досвіду таких розслідувань...

— Чи вдалося їй щось розкопати?

Діксон хитнув головою й посміхнувся.

— Не думаю, що хоч хтось від неї цього очікував, — відповів він, роблячи наголос на «хоч хтось».

— Це ж не на руку Еслінгеру, еге ж? — промовив я, пильно до нього придивляючись.

Він кивнув, однак нічого не відповів.

— І все-таки Еслінгер її найняв! Він же не думає, що вона побіжить радитися з суддями у кожній дрібниці? Тоді це взагалі не має сенсу.

Діксон узяв олівець і знову почав малювати свій куб.

— Я можу лише висловити вам деякі свої міркування, — сказав він, ніби виправдовуючись, — однак ви не можете очікувати, що я зроблю усю роботу за вас.

Я відкинувся в кріслі й глибокодумно поглянув на нього. Кілька хвилин ми сиділи мовчки. Я вже знав, що він не схильний розвивати свою думку, тож спробував зайти з іншого боку.

— То що ви знаєте про зниклих дівчат?

Він відчинив шухляду столу і витяг звідти три фотографії — такі, які зазвичай робить вуличний фотограф. Подав їх мені.

— Запевняю вас, містере Сп’юек, всі дівчата — звичайні робітниці, без жодних таємниць чи особливостей.

Поглянувши на фотокартки, я цілком із ним погодився. Це були дівчата, яких щодня можна зустріти на вулицях будь-якого міста.

— Чи є в них щось спільне, окрім того, що всі вони — блондинки? — запитав я, повертаючи йому фото.

Він відкрив було рота, щоби щось відповісти, але тут задзвонив телефон. Він зирнув на апарат чи то злякано, чи то здивовано.

— Вибачте, — сказав він, беручи слухавку. І обережно наблизив її до вуха.

Я знову відкинувся у кріслі, неуважно дослухаючись до розмови.

Діксон спитав:

— То ви там? — і вислухав відповідь.

Я міг розрізнити чийсь голос на лінії. Це був високий голос, що говорив уривчасто, однак слів я не зміг розібрати. Раптом Діксон зіщулився в кріслі.

— Розумію... — пробурмотів він у слухавку. — Так, звісно...Звичайно!

Він мовчки щось вислухав, і я почув звук відбою. Діксон повільно поклав слухавку на важіль і втупився у промокашку. Я помітив у нього на чолі краплинки поту, яких до цього не було.

— То чи є в них щось спільне, окрім того, що всі вони — блондинки? — повторив я по довгій паузі.

Він здригнувся, а потім поглянув на мене так, наче забув, де знаходиться.

— Боюсь, я не зможу приділити вам більше часу, містере Сп’юек! — сказав він, ховаючи погляд. — Дуже приємно було з вами познайомитися!

Він підвівся і простяг мені м’яку, спітнілу руку. Його обличчя було кольору оббілованої баранячої туші, і на правій скроні нервово сіпалась жилка.

— Не думаю, що вам варто до мене ще заходити, містере Сп’юек! Ваш час надто дорогоцінний, тож я не хотів би його марнувати!

— Не турбуйтеся про мій час. Я сам про нього подбаю.

Я витяг гаманець, з якого стирчала банкнота у двадцять п’ять доларів.

— А оскільки я купую і ваш час, то й вам не слід про нього турбуватися.

— Вельми розсудливо, — озвався він, але тепер вже в його голосі та очах не було жодного інтересу. — Втім, мені нічого вам продати. Нічого — ви мене розумієте, містере Сп’юек?

Я сховав гаманець і глибокодумно глянув на нього.

— Хто вам телефонував? — запитав я.

— Ви його не знаєте, — відповів він, незручно вмощуючись у кріслі. — Вдалого дня, містере Сп’юек! Сподіваюсь, ви знайдете вихід самі.

Я оперся руками об стіл і нахилився до нього.

— Б’юся об заклад, що то був Мейсі чи Старкі, — зронив я, пильно вдивляючись у нього. — І впевнений, що вам наказати тримати язика за зубами. Хіба не так?

Він ще більше зіщулився і заплющив очі.

— Щасливо, містере Сп’юек! — м’яко промовив він.

— Бувайте! — відповів я і вийшов.

Секретарка з кислим виразом обличчя провела мене поглядом.

— На старого вилили відро холодної води, — сказав я собі. — Тепер треба буде його трохи розігріти.

Я відчував, що секретарка так і обпікає мене поглядом, однак не озирнувся. Зачинив за собою двері приймальні й повільно спустився сходами. Зловив себе на тому, що розсіяно насвистую «Похоронний марш» Шопена.

* * *

Готель «Істерн» був незграбною триповерховою будівлею з уже звичними пожежними сходами перед входом. На терасі стояло з десяток крісел-гойдалок. Я піднявся сходами і через терасу пройшов у хол. Побачив пальми у шапликах, масивні меблі з червоного дерева та бронзові плювальниці.

Клерк за конторкою схилився над книгою реєстрації гостей. Біля нього стояла дівчина. Вона була висока; золотаве волосся спадало на комір сіро-блакитної сукні з картатої тканини. На руці