Маріам Сергіївна Петросян - Дім, в якому…

— Вибачте, — сказав я. — Не знав, що це так дорого.

— Та облиш, — пискнув Табакі. — Не знав — і добре. Менше знаєш — довше проживеш.

— Три кави! — верескнув він нараз, крутнувши візок. І завертівся, як дзиґа. Я не зрозумів, як він це зробив, від чого відштовхнувся, але обертався він, як шалений. На всі боки полетіли крихти їжі, намистини й усіляке дрібне сміття. Ніби від сміттєвої урни на каруселі. Мені на рукав спікірувала маленька пір’їна.

 — Дякую, не треба! — крикнув я.

Карусель зупинилася.

— Чому не треба? Ти кудись поспішаєш?

— Я не маю грошей.

Табакі зморгнув совиними очима. Від вертіння волосся його піднялося дибки, і вигляд він тепер мав геть одурілий.

— А навіщо гроші? Лорд пригощає. Це ж ми тебе запросили. До речі, ціна суто символічна.

Кріль поставив на стіл тацю з трьома філіжанками кави, молочником і розчленованими булками. Моїх протестів ніхто не слухав.

— Не треба мене пригощати, — спробував я ще раз. — Я не хочу.

— Ну та певно, — Табакі розчаровано відкинувся на спинку візка. — Яка людина стане пити з тобою каву, Лорде, після того як ти дав їй по пиці? Ніяка.

Я відчув, як запалахтіли щоки. Лорд тарабанив пальцями по столу й не дивився на нас.

— Ти би вибачився, — запропонував йому Табакі. — Адже він зараз поїде. І вийде як зав­жди. Тобто не вийде.

Лорд почервонів. Блискавично і надзвичайно помітно, ніби йому надавали ляпасів.

— Не вказуй мені, що робити!

Хотілося вже навіть не поїхати, а провалитися крізь землю. Так було би значно швидше. Я розвернув візок.

— Вибач, — буркнув Лорд, не піднімаючи очей.

Я застряг.

Візок напіврозвернутий, голова втягнута в плечі.

Я більше нічого не розумів. Навіть у моїх найбільш мстивих мріях Лорд переді мною не вибачався. Якось мені не вдавалося це уявити. Я вибивав йому зуби та звертав щелепу, він ставав не таким уже й гарним, обзивався та плювався кров’ю, але до вибачень між нами не доходило.

— Я був тоді трохи сам не свій, — сказав Лорд. — Повівся, як остання скотина. Якби ти тоді настукав Павукам, я мав би клопіт. Ти навіть уявити не можеш який. Я дві ночі не спав, чекав, коли за мною прийдуть. Доки не зрозумів, що ти нічого не сказав. Хотів вибачитися — і не зміг. Не вийшло. І сьогодні не зміг би, коли б не Шакал.

Лорд замовк і нарешті подивився на мене. Очі в нього були злі.

Я також мовчав. А що мав казати? «Я тобі пробачаю» прозвучало би по-дурному. «Нізащо не пробачу» — ще гірше.

— Нічого не розумію, — сказав я.

— Чого ти не розумієш? — мерщій відгукнувся Шакал.

— Нічого.

— Тепер ти вип’єш із нами кави? — запитав він скрадливо.

Настирливий виявився суб’єкт.

Я під’їхав до столу. Взяв із таці свою каву.

— Усе не так, — сказав я. — Не так, як має бути. Ви поводитеся не за правилами. Ніхто не стане вибачатися перед Фазаном. Ніколи. Навіть якщо відірве йому півголови.

— Де воно записане — оце правило? — обурився Табакі. — Щось я про нього не чув.

Я стенув плечима:

— Не знаю. Там, де і решта правил, напевно. Записане чи не записане, але воно існує.

— Тьху ти! — Табакі дивився на мене мало не з захватом. — Який нахаба! Вчить мене правил Дому. Ні хріна собі!

Лорд крутив чашечку з «Місячною дорогою», уважно в неї вдивляючись.

— Із чого її змішують? — запитав він. — Що там?

Табакі чмихнув:

— Не знаю. Одні кажуть — витяжка з мухоморів, інші — сльози Стервожера. Може, пташачий папá і плаче зеленою їддю, але хіба хто-небудь перевірятиме? У всякому разі, вона отруйна. Романтично налаштовані індивіди стверджують, нібито це нічна роса, зібрана під повнею. Хоча росою навряд чи перетруїлось би стільки людей. Якщо, звичайно, не збирати її шкарпетками Логів.

— Дай яку-небудь пляшечку, — попросив його Лорд, простягаючи руку.

Табакі наморщився.

— Вирішив отруїтися? Тоді краще щурячої отрути роздобудь. Вона надійніша. І більш передбачувана.

Лорд чекав, не забираючи простягнутої руки.

— Добре, добре, — пробурчав Табакі, порпаючись у кишенях. — Можеш труїти себе чим хочеш, мені однаково. Я за свободу вибору.

Він передав Лордові крихітну мензурку, й ми поспостерігали, як той обережно переливає в неї вміст чашечки.

— А ти? — повернувся до мене Шакал. — Чому мовчиш? Розкажи що-небудь цікаве. Кажуть, на останніх Фазанячих зборах обговорюють тільки тебе.

Я похлинувся і пролив трохи кави на рукав.

— Звідки ти знаєш? Я думав, ви нами не цікавитеся.

— А в тебе про нас узагалі склалася дивна думка, — хихикнув Табакі. — Ходимо, наче надуті індики, нічого довкола не помічаємо. Іноді відриваємо кому-небудь півголови, не помічаємо і цього також, тарганимося собі вперед. На плечах у нас — «тягар білої людини», а під пахвою — товстезний кодекс законів і правил Дому, де записано: «Бий лежачого, топчи того, хто впав, плюй у криницю, з якої п’єш», а також інші корисні поради.

Сказане досить близько відображало те, що я думав про них у дійсності, я не стримав усмішки.

— Ага, — зітхнув Табакі, — так і є. Я не перебільшив. Але якби ти був хоч на грам тактовний, ти не демонстрував би цього аж так відверто.

— Які ще збори? — запитав Лорд, перекидаючи мені через стіл пачку «Кемелу». — Я, наприк­лад, не знаю, що це таке.

Табакі остовпів від обурення, а я засміявся.

— Ось такі, як ти, і псують нам весь імідж! — заволав Шакал, вихоплюючи сигарети в мене з-під носа. — Через вас нас вважають самозакоханими індиками! Тільки абсолютна тетеря не знає про Фазанячі збори. Не дивися на Лорда, — повернувся він до мене. — Він у Домі без ночі не з тутеньки; і він майже нічим не цікавиться.

— Два роки і дев’яносто днів, — виправив Лорд. — А той усе ще вважає мене новеньким.

Табакі потягнувся через стіл і поплескав його по руці.

— Вибач, старий. Знаю, тебе це діткнуло. Але ти порівняй свої два роки з моїми дванадцятьма, і зрозумієш, що я цілком можу називати тебе новеньким.

Лорд скривився так, ніби у нього заболіли всі зуби водночас. Табакі це сподобалося. Він навіть порожевів від задоволення. Закурив і кивнув мені з поблажливою усмішкою старожила.

— Отже… Ми нічого не дізналися, крім того, як багато всього не знає Лорд. А ти все мовчиш.

Я стенув плечима. Кава була смачна. Табакі був смішний. Лорд тримався як приятель. Я розслабився, більше не чекаючи від них свинства, і вирішив, що нічого страшного не станеться, якщо скажу правду.

— Мене виключили, — зізнався я. — Загальним голосуванням. Послали клопотання Акулі, й він дав згоду. Тепер переведуть в іншу групу.

Візочники четвертої дружно відставили свої філіжанки і перезирнулися.

— Куди? — завмерши від цікавості, запитав Шакал.

— Не знаю. Акула не сказав. Стверджує, це ще не вирішено.

— Скотина, — процідив Лорд. — Як скотина живе і помре по-скотинячому!

— Єй-єй, постривай! — Табакі наморщив чоло, блискавично прикинув щось в умі та втупився в нас очима, що враз округлилися. — Або до нас, або в третю, — заявив він. —