Маріам Сергіївна Петросян - Дім, в якому…

малюнки траплялись і на нашому боці, але тут вони не траплялися, тут вони якраз і були коридором. Гігантські, завбільшки як людина чи й вищі, вони різали око, зміїлися і струменіли, налізали одне на одного, розбризкувалися й підскакували, витягувалися до стелі та стікали назад униз. Обабіч від мене розписані стіни начебто аж розпухнули від написаного на них, а сам коридор почав здаватися вужчим. Я їхав по ньому, роззявивши рота, мовби крізь маячню шаленця.

Двері другої вищирилися синіми черепами, малиновими зигзагами блискавок і написами-попередженнями. Я відразу зрозумів, чия це територія, і розсудливо від’їхав до протилежної стіни. Із цих дверей могло вилетіти що завгодно, починаючи від лез для гоління та пляшок — і закінчуючи самими Щурами. Їхня ділянка була густо встелена осколками та уламками того, що вони вже встигли викинути, і це сміття хрустіло під колесами, як обгризені кості.

Потрібні двері були ледь прочинені, інакше я, мабуть, їх пропустив би. «Тільки кава і чай!» — попереджувала скромна біла табличка. Решта поверхні дверей була розфарбована під бамбук, абсолютно скрадаючись на тлі стін. Зазирнувши всередину, я переконався, що це дійсно Кавник. Темне приміщення, заставлене круглими столиками. Під стелею — китайські ліхтарики й розлогі оригамі, на стінах — жаскі на вигляд маски та чорно-білі фотографії в рамках. Просто навпроти дверей — барна стійка, зібрана з учительських кафедр, пофарбованих у синій колір.

Я відхилив двері трохи ширше. Над ними теленькнув дзвіночок, і всі, хто сидів біля столиків, повернули голови у мій бік. Найближче виявилися двійко Псів у нашийниках. У глибині кімнати я розгледів різнобарвні щурячі ірокези, але не став придивлятися, а відразу поїхав до стійки.

— Шістдесят четвертий номер, будь ласка! — рубнув я, відповідно до інструкції, і тільки після цього підняв очі.

З-за стійки на мене витріщався грубенький Кріль у нашийнику, з відстовбурченими передніми зубами.

— Що-що? — ошелешено перепитав він.

— Шістдесят четвертий номер, — повторив я, почуваючись цілковитим ідіотом. — «Місячну дорогу».

За столами засміялися:

— Але ж дає Фазан! — крикнув хтось. — Бачили?

— Фазан-самогубця!

— Ні, це нова порода. Форсажний Фазан!

— Це Фазанячий імператор.

— Та він узагалі не Фазан. Це перевертень!

— Причому хворий. Інакше не став би перетворюватися на Фазана.

Поки відвідувачі Кавника клеїли дурня, Кріль, маючи дуже серйозний вигляд, обійшов стійку, став поряд і вирячився на мої ноги. Цілу вічність вивчав їх і нарешті сказав:

— Не підходить.

— Чому? — пошепки запитав я. — В оголошенні сказано — у нестандартному взутті.

— Не знаю я ніяких оголошень, — відрізав Кріль, повертаючись у свою загородку. — Давай, вимітайся звідси.

Я подивився на кросівки.

Вони вже не здавалися мені вогненними. У Кавнику було мало світла і зовсім не було Фазанів. Я зрозумів, що вчинив по-дурному. Не треба було приїжджати і виставляти себе на глум. Для всіх, окрім Фазанів, мої кросівки — звичайнісінькі. Я чомусь примудрився про це забути.

— Вони нестандартні, — сказав я. Більше для себе самого, ніж намагаючись когось у цьому переконати. І поїхав до дверей.

— Агов, Фазане! — покликали мене з-за найдальшого столика.

Я розвернувся.

Там, над розписними філіжанками, сиділи візочники четвертої. Лорд — медововолосий і сіроокий, вродливий, мов ельфійський король, і Шакал Табакі — дрібний, кудлатий і вухатий, подібний на лемура в перуці.

— Знаєш що, Кролику, — сказав Лорд, дивлячись на мене холодними очима, — я вперше бачу Фазана, чиє взуття не відповідає певним стандартам. І мене дивує, що ти цього не помітив.

— От-от, — радісно підхопив Табакі. — Я також звернув увагу. Ще подумав — не жити йому, неборакові. Задзьобають. Ти дай уже йому той шістдесят четвертий номер, Кролику. Може, йому тільки ця радість у житті й залишилася. Кермуй-но сюди, дітваче! Зараз тебе пообслуговують.

Я зволікав, не знаючи, чи варто приймати це запрошення, але Пси підтягнули ноги та стільці, звільняючи мені проїзд, так наче я був щонайменше слоном, і довелося їхати.

Шакал Табакі, який обізвав мене дітваком, сам виглядав від сили на чотирнадцять. Щоправда, тільки здаля. Зблизька йому можна було дати навіть і тридцять. Одягнений він був у три різнокольорові жилетки, з-під яких звисали майки різної довжини — зелена, рожева й блакитна, — і при цьому однаково було видно, який він худющий. На всіх жилетках було по кілька кишень, і всі ці кишені стовбурчилися. А зверху він був обвішаний разками намиста, значками, амулетами, нашийними сумочками, аграфками та дзвіночками, й усе це було чи то не дуже чистим, чи то жахливо обтріпаним. Поряд із ним Лорд у своїй білій сорочці та синіх джинсах виглядав майже голим. І понадміру чистим.

— Для чого тобі «Місячна дорога»? — поцікавився він.

— Не знаю, — чесно зізнався я. — Захотілося спробувати.

— Ти бодай знаєш, що це таке?

Я хитнув головою:

— Який-небудь коктейль?

Лорд дивився на мене геть жалісливо. Він був настільки білошкірим, що аж ніби світився. Брови та вії темніші від волосся, очі чи то сірі, чи то сині. Навіть кисла міна його не псувала. Навіть прищі на підборідді.

Я ніколи в житті не зустрічав людей, на яких би боліло дивитися через їхню красу. Крім Лорда. Приблизно місяць тому він вибив мені зуба за те, що я зчепився з ним колесами у дверях їдальні. До того я бачив його тільки здалеку. Я навіть зрозуміти нічого не встиг. Так задивився на нього, що не розчув, що він сказав. Потім цей прекрасний ельф висадив мені зуба, і стало не до захвату. Наступного тижня я їздив, припадаючи до стін, сахався від кожного зустрічного, не вилазив із кабінету стоматолога і не спав ночами.

Лорд був останнім, із ким я міг би уявити себе за одним столиком у Кавнику, і останнім, із ким став би починати розмову, якби від мене щось залежало. Але так вийшло. Він запитував, я відповідав, а його клята зовнішність знову непомітно мене зачаровувала. Важко було, перебуваючи поряд, весь час пам’ятати, що він таке насправді. До того ж у мене виникло тривожне відчуття, що «Місячна дорога» аж ніяк не безневинний напій, навпаки: щось таке, чого насправді краще не пити.

Поки я переживав, її принесли. Кріль поставив на стіл крихітну чашечку і присунув її до мене.

— Під вашу відповідальність, — попередив він візочників.

Зазирнувши в чашечку, я побачив тільки маслянистий відблиск на самому денці. Того не вистачило б навіть щоби наповнити наперсток.

— Нічого собі! — здивувався я. — Як мало.

Кріль шумно зітхнув. Він усе не йшов. Стояв і чогось чекав.

— Гроші, — сказав він нарешті. — Платити будеш?

Я розгубився. Грошей у мене при собі не було.

— А скільки це коштує? — запитав я.

Кріль повернувся до Табакі.

— Слухай, це ви все почали. Я нічого йому не дав би. Він же просто не має поняття, цей Фазан.

— Заткнися, — сказав Лорд, віддаючи йому сотенну купюру. — І котися звідси.

Кріль узяв гроші й відійшов, кинувши на Лорда похмурий погляд.

— Пий, — запропонував мені Лорд. — Якщо справді хочеш.

Я знову зазирнув у чашечку.

— Взагалі-то вже не хочу.

— І правильно, — зрадів Табакі. — Нащо воно тобі? Зовсім не обов’язково, і взагалі чого це ти раптом? Випий краще кави. І булочку собі з’їж.

— Ні. Дякую.

Мені було соромно. Хотілося якнайшвидше звідси