Гілберт Кійт Честертон - Дзеркало судді

Сер Артур міг лише висунути припущення про більшовицьку змову, але воно виявилося доволі хистким. Натомість, коли перейшли до розгляду загадкових дій, які Орм вчинив у ніч вбивства, обвинувач зумів виступити з набагато більшим ефектом.

Підсудного викликали для надання свідчень, однак Орм відмовчувався, коли його допитував захисник, так само він мовчав і у відповідь на запитання прокурора. Сер Артур Трейверс що тільки не робив, аби з цього непохитного мовчання отримати якомога більше вигод, але змусити Орма заговорити так і не зумів. Сер Артур був високий на зріст, худорлявий, з довгим блідим обличчям і виглядав прямою протилежністю до сера Метью Блейка, здоров’яка з блискучими пташиними очима. Але якщо сер Метью тримався упевнено і задиристо, як півень, то сера Артура швидше можна було порівняти з журавлем або лелекою: коли він подавався вперед, засипаючи поета запитаннями, його довгий ніс був напрочуд схожий на дзьоб.

— Отже, ви стверджуєте перед присяжними, — запитав він тоном, в якому читалася явна недовіра, — що навіть не заходили в будинок покійного судді?

— Ні! — коротко відповідав Орм.

— Проте, як я розумію, ви збиралися з ним побачитися. Мабуть, вам треба було побачитися з ним невідкладно. Адже недаремно ви прочекали дві довгі години біля парадних дверей?

— Так, — пролунала відповідь.

— І ви навіть не помітили, що двері не замкнено?

— Ні, — сказав Орм.

— Тоді що ж, поясніть, будьте ласкаві, ви робили аж дві години в чужому саду? — наполегливо допитувався обвинувач. — Ви ж щось там робили, дозвольте поцікавитися?

— Так.

— Можливо, це таємниця? — звідувався сер Артур із злорадством.

— Це таємниця для вас, — відповів поет.

За цю уявну таємницю і вхопився сер Артур, відповідно побудувавши свою обвинувальну промову. Із сміливістю, яку багато хто з присутніх визнав просто зухвалою, він цю таємничість вчинку Орма, цей головний і найбільш переконливий аргумент захисника, використав з вигодою для себе. Прокурор подав цей вчинок як першу, ще нечітку ознаку певної великої, ретельно підготовленої змови, жертвою якої поліг полум’яний патріот, задушений, так би мовити, щупальцями велетенського спрута.

— Так! — вигукнув обвинувач тоном, що уривався від обурення. — Мій шанований і високовчений колега пояснює все цілком слушно! Ми не знаємо достеменно причини вбивства вірного сина нашої вітчизни. Рівно ж ми не дізнаємося причини вбивства наступного патріота. Можливо, мій високовчений колега сам поляже жертвою своїх заслуг перед державою і тієї ненависти, яку руйнівні сили пекла плекають щодо охоронців закону, тоді він буде убитий і теж ніколи не дізнається причини вбивства. Добру половину поважної публіки, присутньої тут, в цьому залі, заріжуть вночі, уві сні, і ми знову-таки не дізнаємося причини. Ми ніколи не дошукаємося істини і не заарештуємо бандитів, а країна наша перетвориться на пустелю, оскільки адвокатам дозволено припиняти судові розгляди, використовуючи аргумент, що давно вже віджив свій вік, про нез’ясовану «причину», хоча всі інші факти по справі, всі кричущі недоладності, всі очевидні замовчування свідчать, що перед нами Каїн власною персоною.

— Я ще ніколи не бачив, щоб сер Артур так хвилювався, — розповідав згодом Бегшоу у вузькому колі друзів. — Дехто стверджує, що він уперше переступив геть усе, усі межі, і вважає, що прокуророві не пасує подібна мстивість. Але мушу визнати, у цьому жалюгідному дияволові з жовтою шевелюрою і справді було щось огидливе, і мимоволі це враження вплинуло на обвинувальну промову. Мені весь час на думці крутилося те, що Де Квінсі[1] написав про містера Вільямса, цього мерзотного душогуба, який замордував два сімейства. Пригадую, Де Квінсі писав, що цей Вільямс мав неприродно яскраво-жовте волосся, бо він фарбував його за якимсь хитрим рецептом, який привіз із Індії, де навіть коней уміють фарбувати хоч у зелений, хоч у синій колір. А потім запанувала моторошна, гробова мовчанка, як в доісторичній печері; не приховую, це справило на мене неймовірний вплив, і незабаром я відчув, що на лаві підсудних сидить справжнє чудовисько. Якщо таке відчуття з’явилося лише під впливом красномовства сера Артура, тоді вся відповідальність за те, що він вклав у свою промову стільки пристрасти, падала лише на нього.

— Не забувайте, адже він був другом покійного Ґвина, — втрутився Андергіл, намагаючись пояснити запал прокурора. — Один мій знайомий бачив, як вони нещодавно пиячили вдвох після якогось званого обіду. Тож дозволю собі припустити, що саме в цьому причина його нестримної поведінки при розгляді справи. Однак я дуже сумніваюся в тому, чи має будь-хто право керуватися у подібних обставинах особистими почуттями.

— На це він не зважився б у жодному разі, — заперечив Беґшоу. — Готовий закластися, що сер Артур Трейверс ніколи не став би керуватися тільки особистими почуттями, які б сильні вони не були. Він занадто цінує своє громадське становище. Адже сер Артур належить до тих людей, яким честолюбство не дозволяє задовольнятися досягнутим. Справді, я не знаю іншої людини, яка докладала б стільки зусиль, аби зберегти досягнуте. Ні, повірте, ви витягнули хибну мораль з його пристрасної проповіді. Якщо він наполегливо продовжував у тому ж дусі, це означає, що він абсолютно переконаний у своїй правоті і сподівається очолити якийсь політичний рух проти змови, про яку йшла мова. У нього неодмінно мали бути вагомі причини вимагати засудження Орма і не менш вагомі причини вважати, що вимога ця буде задоволена. Адже факти свідчать на його користь. І така впевненість у собі не обіцяє обвинуваченому нічого доброго.

Раптом детектив побачив серед присутніх тихого, непомітного чоловічка.

— Що ж, отче Бравне, — сказав він з посмішкою, — а яка ваша думка щодо того, як у нас ведуть судовий процес?

— Що ж, — відповів йому в тон отець Бравн, — мабуть, мене понад усе вражає дуже цікава обставина: виявляється, перука може перетворити людину до невпізнанна. Ось ви дивувалися, що обвинувач метав громи і блискавки. А мені доводилося бачити, як він на хвилю знімав свою перуку, і, справді, переді мною являлась зовсім інша людина. Почнемо з того, що він зовсім лисий.

— Гадаю, це жодним чином не могло перешкодити йому метати громи і блискавки, — заперечив Беґшоу. — Навряд чи можливо побудувати захист на тому факті, що обвинувач лисий, правда ж?

— Правда, але лише почасти, — добродушно відповів отець Бравн. — Якщо відверто, я роздумував про те, як люди одного кола, по суті, мало знають про людей, що належать до зовсім іншого кола. Припустимо, я опинився б серед людей, що й гадки не мають про Англію. Припустимо, я розповів би їм, що у мене на батьківщині живе людина, яка навіть під страхом смерти не поставить жодного