Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

— Сидимо в кущах. Чекаємо вантажівку і намагаємося залізти в кузов.

Боєць кивнув.

Спочатку проїхав легковик — старі зелені «Жигулі». Потім цистерна з молоком. Нарешті вантажівка, «ГАЗ» із відкритим кузовом. Боєць подивився на мене, я кивнув. Вантажівка загальмувала перед ямами — тут усі гальмували, бо ями були глибоченькі. Водій стежив за дорогою й не мав часу дивитися в бокове дзеркало. До того ж ми забігали з правого боку.

Боєць стрибнув, вправно піднявся на руках і ось уже був у кузові. Допоміг мені. Машина була навантажена, це я бачив із того, як важко їхала. Везла кукурудзу. Ми миттєво зарилися в зерно. Кращого вантажу годі вигадати. Поїхали. У кукурудзі знову стало холодно, але їхати краще, ніж лежати у ямі.

Коли заїхали в якесь містечко, водій загальмував біля великого зерносховища. Пішов щось з’ясовувати, ми вилізли. Я віддав куртку бійцю, наказав сховати автомат. У країні війна, люди в камуфляжі нікого б не здивували, а ось автомат міг викликати запитання. Шоломи сховали у кущах, бо в тил із шоломами не їздять. Знайшли в невеличкому магазині кавовий автомат. Я випив аж три склянки американо з цукром. Потім розпитали місцевих про транспорт. Із містечка ходили маршрутки на Київ, але мені такий варіант здавався не найкращим.

Залізниця видавалася надійнішою. Я купив квитки, і ми відразу пішли з вокзалу. Встигли поснідати, а потім поїхали. У потязі попили чаю й поснули на верхніх полицях плацкарту. Вийшли на Дарниці. На центральному вокзалі нас могли чекати. Доїхали маршруткою до метро «Лівобережна», далі до «Арсенальної». Там розділилися. Я з автоматом у куртці залишився чекати в Марийському парку, а боєць мусив піти в Адміністрацію Президента і доповісти, що я в місті.

— Це звучить по-дурному, але ти розумієш, що справа серйозна, — пояснив я бійцеві. Той кивнув. — Як тебе звати?

— Ім’я чи позивний?

— А як ти звик?

— Позивний.

— Тоді позивний.

— Мовчун.

— Навіть не питаю, чого саме такий позивний, — усміхнувся я. — Тепер серйозно. Будь обережним, мене не світи, спочатку скажи, що з групи генерала Свенцицького. Вимагай зустрічі з Пастором. Він має знати. Скажеш, де я, лише йому. Більше нікому. Скажи, що чекатиму тільки тебе. І одну машину, щоб не було кортежів. У тебе є шапка?

Мовчун показав чорну в’язану шапку.

— Тоді так: якщо все добре, будь у шапці, якщо ні, то без неї. Добре?

Він кивнув.

— З Богом, — сказав я, і Мовчун пішов.

Звісно, я не залишився стовбичити в парку. Перейшов дорогу, зайшов у двір. На під’їзді був кодовий замок, набрав навмання номер, сказав, що газовики. Мені відчинили. Піднявся на останній поверх. Люк на горище зачинений на замок. Звичайний, дешевенький навісний замок. Я легко його зламав, піднявся нагору. Знайшов слухове вікно, з якого можна було спостерігати за парком. Не минуло й години, як біля входу в парк зупинилася машина. Біла «Шкода» зі звичайними, зовсім не блатними номерами. З неї вийшов Мовчун. У шапці. Озирнувся, не побачив мене. Не став панікувати, просто пішов алеями. Молодець, розумів, що я спостерігаю. Я дивився, чи немає хвоста. Нічого підозрілого. Ну й добре. Я спустився, вийшов із двору, сховавши автомат під куртку. Перейшов дорогу. Мовчун побачив мене, але не став кричати чи махати руками. Просто спокійно пішов до машини, сів на переднє сидіння. Я сів на заднє. Там уже був пасажир, якийсь чоловік у цивільному. Вони з водієм подивилися на мене.

— Ви — Владюша Бар-Кончалаба? — спитав пасажир.

— Так.

— Поїхали на базу, — наказав пасажир. Подав мені руку. — Сергій Анатолійович. Я радник Пастора.

— Це ви мене шукали?

— Ми. Чесно кажучи, думали, що втратили.

— Поки що ні.

Я помітив, що ми поїхали не на Банкову, а в протилежний бік, до Лаври.

— Куди це ми? — спитав я.

— Туди, де ви зможете таємно зустрітися з моїм шефом, — пояснив Сергій Анатолійович. Він трохи нервував. — Що сталося в дорозі?

— Нас атакували.

— Я розумію, але хто? Я бачив фотографії автобуса і знищеного гелікоптера, кілька вбитих охоронців, яких наче розчавило. Що це було?

— Не радив би їхати в бік Лаври, — сказав я, коли ми вже минули парк Слави.

— Чому?

— Не радив би, — повторив я. Сергій Анатолійович уважно подивився на мене, кивнув.

— Толік, розвернися.

Водій розвернувся, і ми поїхали геть. Повернули ліворуч.

— Нас пасуть, — сказав я.

— Дайте автомат, — попросив мене Мовчун.

— Цього не може бути! — аж образився Сергій Анатолійович. — Ми все тримали у секреті!

— Можливо. Але нас пасуть.

— Заспокойтеся! — твердо сказав Сергій Анатолійович. Цієї миті щось вибухнуло попереду. Машини почали зупинятися, наш водій вилаявся і вдарив по гальмах. Машина, яка їхала за нами, ввігналася в передню. Машини навколо зіштовхувалися одна з одною, утворювали величезний затор.

— Відходимо! — крикнув я Мовчуну. Спробував відчинити двері, але їх заблокувала машина, що зупинилася поруч. Двері на іншому боці теж заблоковані. Мовчун вихопив автомат і вдарив прикладом по лобовому склу. Вивалив його і поліз геть.

— Давайте! — крикнув мені, коли вже стояв на капоті.

— Стійте! — крикнув Сергій Анатолійович, спробував зупинити мене, але отримав кулаком в обличчя і відпустив. Я виліз і відчув, як затремтіла земля. Пасажири, хто міг, вилізали з машин і тікали. Те саме робили пішоходи.

— Лайно! — тихо сказав Мовчун.

— Тікаймо! — крикнув я. І ми побігли геть. Стрибали по машинах, не озиралися. Чули ревіння, потім скрегіт металу. Земля знову струснулася.

— Лягай! — крикнув я.

Упав у щілину між автомобілями, Мовчун стрибнув десь поруч. За мить над нами пролетів легковик. Сантиметрів двадцять — якби не сховалися, збив би нас, наче кеглі. Вилетів із дороги і вдарився об дерево, зрубавши його. Мовчун виліз зі своєї щілини і дав пару коротких черг із автомата. Від ревіння закладало вуха.

— За мною! — Я підхопився і побіг. Мовчун дав іще одну чергу. Я зістрибнув із машин на тротуар і озирнувся.

Побачив велетня метри чотири заввишки, що височів серед забитої машинами вулиці. Він був у формі радянського солдата часів Другої світової, з кривавими патьоками на грудях. Гігант розгублено протирав очі й морщив губасте широконосе обличчя. Мабуть, саме туди потрапили кулі Мовчуна. А потім заревів і кинувся в наш бік. Зробив величезний стрибок, метрів на вісім, через машини, приземлився на якийсь легковик і розчавив його.

— За мною! — наказав я Мовчуну, який став на коліно, щоб прицільно стріляти.

Він не став сперечатися, ми побігли, заскочили у двір житлового будинку, кинулися до дверей під’їзду. Вони були зачинені. Я побачив віконце в підвал, куди шмигнув переляканий кіт.