Ісабель Альєнде - Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде

за послугу. Сидячи одна навпроти одної на кухні, жінки гомоніли про людське та божественне, моя господиня переважно про людське, а гостя про божественне, й обидві вели розмову доброзичливо, суворо дотримуючись добрих манер. Потім я змінила роботу й на два десятиліття загубила Кларісу з очей, аж поки ми стрілися знову й відновили наші приязні стосунки, які тривають донині, попри різні перешкоди, такі як, приміром, її смерть, що внесла певний сумбур у наше спілкування.

Навіть тоді, коли через старість вона вже не могла рухатися з колишнім місіонерським завзяттям, Кларіса незмінно допомагала ближнім, інколи навіть усупереч їхній волі, як це було у випадку з тими пройдисвітами з вулиці Республіка, які, згнітивши серце, мусили вислуховувати гнівні проповіді цієї доброї сеньйори, яка заповзялася врятувати їхні душі. Кларіса відмовлялася від усього особистого, щоб віддати його нужденним; взагалі-то вона не мала нічого, крім одежі, що була на ній, і наприкінці життя насилу могла◦б знайти людину, біднішу за себе. Благодійність перетворилася на дорогу з двостороннім рухом, і вже невідомо було, хто дає і хто отримує.

Вона мешкала в напівзруйнованому триповерховому будинку, одні приміщення в якому стояли порожні, а інші здавалися під склад алкогольних виробів, тож повітря там відгонило спиртним. Кларіса не переїздила зі свого успадкованого від батьків дому, бо він нагадував про її шляхетне минуле, до того◦ж понад сорок років тому її чоловік поховав себе живцем в одному з помешкань у глибині подвір’я. Він працював суддею в якійсь із віддалених провінцій і з гідністю виконував свої повинності до народження другого сина, коли зневіра переважила в ньому бажання опиратися долі і він, наче кріт у норі, зачинився в своїй смердючій кімнаті. Чоловік дуже рідко виходив звідти й тоді никав по дому, немов примара, але зазвичай лише прочиняв двері, щоб виставити нічний горщик й узяти їжу, яку щодня залишала йому дружина. Спілкувався з нею за допомогою виведених каліграфічним почерком записок і постукування в двері: два удари означали «так», а три — «ні». З-за стін його помешкання долинали ядушний кашель і невідомо до кого звернені лихі слова.

— Бідолашний, бодай Господь швидше прикликав його до себе й поставив співати у хорі янголів, — без тіні іронії зітхала Кларіса, однак вчасна смерть її чоловіка вочевидь не входила до числа милостей Божественного провидіння, бо той пережив її й живе досі, хоча йому, либонь, уже виповнилося сто років, хіба що він таки помер, а кашель і прокльони, що долинають назовні, — це лише відлуння звуків, виданих ним раніше.

Кларіса вийшла за нього заміж, бо він був перший, хто її про це попросив, а її батькам суддя видався найкращою з можливих партій. Вона залишила похмурий добробут батьківської домівки й звикла до жадібності та вульгарності чоловіка, не претендуючи ні на що краще. Один-єдиний раз, коли вона ностальгійно згадала колишню вишуканість, стосувався рояля, грою на якому Кларіса втішалася ще в дитинстві. Відтак ми взнали про її любов до музики, і через багато років, коли вона вже зовсім постаріла, ми, її друзі, подарували їй скромне піаніно. На той час Кларіса вже майже шістдесят років не бачила клавіш, а проте вмостилася на табуретці й безпомильно зіграла по пам’яті ноктюрн Шопена.

Через два роки після весілля, у них із суддею народилася дочка-альбіноска, котра — щойно навчилася ходити — почала супроводжувати матір до церкви. Малу так зачаровували церковні оздоби, що вона почала зривати занавіски, щоб убратися, мов єпископ, і невдовзі вже не грала ні в які інші ігри, крім однієї: дівчинка наслідувала рухи панотця й співала гімни латиною, яку сама вигадала. Дитина безнадійно відставала в розвитку, молола якусь тарабарщину, з її рота весь час текла слина, до того◦ж її часто змагали напади нестямної люті, і тоді дівчинку доводилося зв’язувати, наче ярмаркову худобину, щоб вона не погризла, бува, меблі й не кидалася на людей. Досягнувши статевої зрілості, вона вгамувалася й почала допомагати матері по дому.

Син, який народився згодом, мав нічим не примітне азійське личко; єдине, що він навчився вправно робити, — це триматися на велосипеді, однак це вміння йому не придалося, бо матір жодного разу не наважилася випустити хлопця на вулицю. День за днем на подвір’ї він крутив педалі закріпленого на підставці велосипеда без коліс.

Вади дітей не вплинули на непохитний оптимізм Кларіси, яка вважала їх непроникними для зла чистими душами й, спілкуючись із ними, вживала лише пестливі слова. Найбільшою її турботою було вберегти дітей од земних страждань; вона часто запитувала себе, хто дбатиме про них, коли її не стане. Батько, навпаки, ніколи про них не згадував; він учепився за думку, що це, мовляв, пізні діти, як за привід поринути в маріння, кинути роботу, друзів, навіть відмовитися від свіжого повітря й зачинитись у своїй кімнаті, де він тільки те й робив, що з терплячістю середньовічного ченця переписував до конторського зошита газетні статті. Тим часом дружина витратила до останнього мідяка свій посаг і всю спадщину, а тоді вже мусила братися за будь-яку роботу, щоб утримувати сім’ю. Власні біди не відвернули її від чужих, і навіть у найтяжчі періоди життя вона не полишала благодійництва.

Кларіса дуже добре розуміла людські слабкості. Одного вечора вона, на той час уже сива бабця, шила щось у себе в кімнаті, коли раптом до неї долинули якісь дивні звуки. Вона підвелася, щоб піти подивитися, в чому річ, однак так і не вийшла з кімнати, бо в дверях зіштовхнулася з якимось чоловіком, котрий приставив їй до горла ножа.

— Цить, шльондро, бо я розітну тебе одним ударом, — пригрозив незнайомець.

— Це не тут, синку. Притулок нічних дам на іншому боці вулиці, звідки лунає музика.

— Не жартуй, це пограбування.

— Що? — недовірливо всміхнулася Кларіса. — І що◦ж ти у мене вкрадеш?

— Сідай, зараз я прив’яжу тебе до стільця.

— Ну що ти, синку, я годжуся тобі в матері, ти мусиш бути зі мною чемним.

— Сідай!

— Не кричи, бо перелякаєш мого чоловіка, а він людина хвороблива. І, до речі, сховай ножа, щоб нікого, бува, не порізав, — озвалася Кларіса.

— Слухайте, сеньйоро, я прийшов вас пограбувати, — пробурмотів розгублений нападник.

— Ні, це не пограбування. Я не дозволю тобі вчинити гріх. Я дам тобі трохи грошей з власної волі. Не ти відбереш їх у мене, а я їх тобі дам, затямив? — Вона дістала гаманець і витягла з нього все, що в неї лишалося до кінця тижня. — Це все, що я маю. Як бачиш, наша родина досить бідна. Ходімо