Джеймс Хедлі Чейз - Хочеш жити?

свій рюкзак і сидів на сходах, притримуючи сигарету губами. Він подивився на Меґ, від сигаретного диму його маленькі очі примружились.

— Я спакую речі, — вимовила вона. — Я їду з вами.

— Ти робитимеш усе, що тобі скажуть... без зайвих питань? — Вона кивнула.

Раптом посмішка Чака стала теплою і приязною.

— Це добре. Знаєш що?

— Що?

— Я не хотів би втратити тебе.

Меґ відчула, як сльози полились їй з очей. Це була найприємніша річ, яку їй будь-коли казали. З того, як засяяло її худеньке бліде обличчя, Чак зрозумів, що зробив усе правильно. Він підвівся — і Меґ кинулась до нього в обійми. Він схопив її за маленький задок і міцно притис дівчину до себе.

— Ох, Чаку... все буде гаразд? — Хлопець відчував, як тремтить її тіло. — Я боюсь. Цей індіанець... Він божевільний... Точно тобі кажу.

— Лиши його мені, крихітко. Іди збирайся.

За двадцять хвилин потому Пок Тоголо зупинився перед ними у старенькому «б’юїку» 58-го року з відкидним верхом. І хоч машина вже була трохи пошарпана, та хромоване покриття її все ще блищало. Це було непримітне авто: темно-синього кольору, з темно-синім верхом і вицвілими червоними шкіряними сидіннями. Таку машину не помітиш серед тисяч автівок, що котяться Четвертим шосе.

Побачивши, що Чак і Меґ сидять на сходах із запакованими рюкзаками, Пок зрозумів, що Чак вдало розіграв карти. Він вийшов із машини і сів поруч.

— Згодна? — запитав він, дивлячись на Меґ.

Вона кивнула, відчуваючи, як зменшується у розмірах від самого лише погляду блискучих темних очей. Пок обернувся до Чака.

— Наша перша зупинка — Фулфорд. Ти позбавишся цієї бороди і підстрижеш волосся. Коли приїдемо у Парадайз-Сіті, ми повинні виглядати, як троє респектабельних друзів у відпустці. Вам треба випрати одяг.

Чак скривився. Хлопець пишався своїм довгим волоссям і бородою.

— Гаразд, — сказав він, знизавши плечима. — Як скажеш.

Узявши обидва рюкзаки, він рушив за Поком до машини.

Меґ іще деякий час залишалася сидіти на сходах, насолоджуючись променями сонця на обличчі. Коли ж Пок завів двигун, вона покірно знизала плечима, ніби корилася чомусь невідомому, і приєдналася до чоловіків.

Два

Детектив першої категорії Том Лепські ввалився до кабінету в головному відділі поліції у Парадайз-Сіті, як ввалюється тільки людина зростом під два метри. Напередодні його підвищили з детектива другої категорії. Задля цього підвищення він гарував останні вісімнадцять місяців. Повідомили йому цю новину дуже вчасно, й Лепські встиг улаштувати святкування. Він купив Керрол — свої дружині — орхідею, відвів її у дорогий ресторан, трохи випив і надзвичайно приємно закінчив вечір — Керрол влаштувала йому найкращу ніч із часів їхнього медового місяця.

Високий худючий Лепські славився сталевим поглядом блакитних очей і був колом амбітним та метикуватим, однак його думка про самого себе трохи перевищувала його реальні здобутки.

Сержант Джо Бейґлер — начальник детективного відділку — щойно заступив на ранкову зміну. Завваживши Лепські, він відкинувсь у кріслі й, не приховуючи сарказму, випалив:

— Тепер місто в безпеці. Ти за головного, Томе. А я сходжу перекушу.

Лепські ніколи не помічав сарказму, тож, осмикнувши сорочку, підійшов до столу Бейґлера.

— Не хвилюйтеся, сержанте. Я впораюсь із будь-якою ситуацією. Є якісь новини від Фреда?

Сержант Фред Гесс із відділку вбивств лежав у лікарні зі зламаною ногою. Якби він не був найкращим експертом у відділі, його зламана нога стала б головним приводом для жартів усього управління. Гесс мав шестирічного сина — Фреда Гесса-молодшого, якого весь район називав не інакше, як Монстр із вулиці Малберрі-Авеню, на якій жили Гесси. Малий загнав на дерево кошеня сварливої старої діви, просто щоб познущатися над ним.

Натовп сусідів захоплено спостерігав, як сержант Гесс, не бажаючи мати справу зі старою та відчуваючи власну відповідальність, поліз на дерево за кошеням. Гілка тріснула, і Гесс гепнувся на землю з такою силою, що зламав ногу. Кошеня, звичайно ж, злізло цілком самостійно, а Фред Гесс-молодший стояв над стогнучим батьком, посміхався своєю диявольською посмішкою і запитував, чого зчинилась така колотнеча. Розлючений татусь вже збирався надерти йому вуха, проте малий врятувався швидкою втечею.

— Фред? — вишкірився Бейґлер. — Псує собі репутацію. Медсестри скаржаться на його постійну лайку, але він одужує. Вже за кілька тижнів стоятиме на ногах, і його випишуть.

— Я зателефоную йому, — сказав Лепські. — Не хочу, аби він хвилювався. Якщо знатиме, що я заміняю його, зможе розслабитись.

Бейґлер стривожився.

— Не роби цього. Ми хочемо, щоб він повернувся якнайшвидше. А від твого дзвінка його ще серцевий напад ухопить.

Коли Бейґлер пішов, Лепські озирнувся на детектива другої категорії Макса Джекобі, котрий намагався стримати сміх.

— Ти чув це? — обурено запитав він. — Як гадаєш, Джо заздрить мені?

— А хто ж не заздрить, Томе? Навіть я тобі заздрю.

— Правда? — Лепські був задоволений. — Ну, та... — він знизав плечима. — Що ж, так воно і має бути. Певно, мені треба навчитися жити з цим. Маємо сьогодні щось гаряченьке?

— Анічогісінько. Журнал реєстрації порожній.

Лепські зручніше вмостився на стільці.

— Що мені зараз треба, так це чудове пікантне вбивство... щось із сексуальним мотивом. Поки Фред не у справі, це міг би бути мій шанс, — він запалив сигарету, дивлячись у нікуди. — Я знаю, що Фред не дурень, але ж і я не гірший. Щойно я отримав підвищення, а Керрол вже пиляє мене, щоб я подавався на сержанта. Жінкам ніколи не догодиш, — зітхнув детектив, похитуючи головою. — Пощастило ж тобі, що ти неодружений.

— Чи ж я не знаю... — радісно погодився Джейкобі. — Я створений для свободи!

Лепські похмуро зиркнув на нього.

— Не думай, що я критикую шлюб. У ньому є багато хорошого. Молодий чоловік, як ти, повинен одружитися. Ти...

Його перервав телефонний дзвінок.

— Бачиш? — Лепські самовдоволено усміхнувся. — Щойно я увійшов — і все завертілось. — Він схопив слухавку. — Управління поліції. Детектив першого ступеня Лепські слухає.

Джейкобі сховав посмішку.

— Покличте мені сержанта Бейґлера, — рявкнув чоловічий голос.

— Сержанта Бейґлера немає на місці, — насупившись, відповів Лепські. Який це недоумок вирішив, що краще говорити з Бейґлером, ніж із ним? — Що у вас трапилось?

— Це Гартлі Данваз. Капітан Террелл на місці?

Лепські виструнчився, сидячи на