Джеймс Хедлі Чейз - Хочеш жити?

* * *

Після того як Меґ скупалась у каналі й заходилась сушити волосся рушником, Чак підійшов і присів біля неї на березі.

Ще пів години тому дівчина схвильовано чекала його повернення, і щойно він з’явився, запитала, чи візьме їх Пок із собою.

— Піди скупайся, — відповів Чак. — Поговоримо пізніше.

Тепер, коли він сидів поруч, Меґ повторила своє запитання.

— То ми їдемо з ним?

— Я — так, — відповів Чак, не дивлячись на неї.

Меґ впустила рушника. Вона відчула, як її затисли холодні лещата страху.

— Один ти? А як же я?

Чак набрав цілу жменю трави, висмикнув її і підкинув у повітря.

— Можливо, відтепер тобі краще триматися подалі від мене.

— Що ти маєш на увазі? — Меґ звелась на коліна. — Ти хочеш порвати зі мною?

Вловивши паніку в її очах, Чак ледве зміг приховати посмішку. Він ліг горілиць, умостивши голову на руки, і вдивлявся у блакитне небо.

— Бач, лялю, мені остогиділо таке життя. Я хочу грошей, — він дістав пожмакану пачку сигарет із кишені сорочки. — Будеш?

— Чаку! Ти ж не збираєшся кинути мене?

Він запалив сигарету, тягнучи час.

— Просто вислухай мене, гаразд? Щоб отримати реальні гроші, треба ризикувати, — сказав він. Налякана Меґ опустилась біля хлопця на коліна. — Я не хочу, щоб ти була причетна до цього, тож, можливо, краще нам із тобою бути порізно.

Меґ заплющила очі.

— Хочеш сказати, що більше не хочеш мене? Я тобі набридла?

— Я цього не казав, — Чак затягнувся і випустив дим крізь ніздрі. — Хіба не чуєш? Я дбаю про тебе. Ти мені подобаєшся, і я не хочу вплутувати тебе у щось небезпечне. Я не хочу втратити тебе, однак впевнений, що тобі забракне витримки, аби пройти крізь усе це, тож нам краще розділитись.

— Це? Що ти маєш на увазі — «усе це»? — голос Меґ почав тремтіти.

— Пок вигадав хитромудру аферу. Для цього йому потрібен я і ще якась дівчина, — Чак насолоджувався тим, як йому справно вдавалось маніпулювати інформацією. — Все може вийти з-під контролю. Тебе можуть кинути за ґрати на двадцять років.

Меґ похолола. Отже, вони планують щось незаконне! Вона була з Чаком вже два місяці, і, хоч він частенько говорив про крадіжки, але ніколи не доводив свої слова до діла. Вона колись міркувала, що якби бодай раз підтримати його задум, він би щось украв, однак Меґ завжди благала Чака не вчиняти такого, хоч як сильно вони часом потерпали від голоду. Дівчина зрозуміла, що індіанець дуже сильно вплинув на Чака. Своїми розмовами він підштовхнув його перетнути межу.

— Чаку! — Меґ міцно ухопила його за руку. — Тікаймо! Ми заберемося звідси ще до того, як він повернеться! Він хворий на всю голову. Він псих. Ми разом знайдемо десь роботу. Ми ж досі непогано давали собі раду. Я працюватиму для тебе... Я...

— Та замовкни! — гаркнув Чак. — Я іду з ним, і не розводь тут нюні! Йди, шукай собі роботу, якщо тобі це так подобається. Хочеш решту свого життя стирчати увесь день на сонці, збираючи чортові апельсини? Якщо так — провалюй!

Меґ зрозуміла: переконувати його безнадійно. З відчаю вона почала задихатись, важко хапаючи повітря. Збирати апельсини? Що ще вона може? Хіба що повернутися додому! Дівчина уявила життя із батьками: триразове харчування, буденні справи, підйом, робота у батьковому офісі, друкарська машинка, ліжко, підйом, робота.

— Тобі теж дадуть двадцять років? — запитала вона.

Чак роздавив сигарету об землю.

— Ясна річ, але тільки, якщо все піде не за планом, а цього не буде. Та мені й начхати. Я хочу швидких грошей, а це буде швидко! Пок обіцяв, що заплатить тобі п’ять сотень за цю роботу. Він думає, ти погодишся на це, але я одразу сказав йому, що ні. Я сказав, що це не в твоєму стилі, — Чак почухав підборіддя, а потім додав: — Сказав, що у тебе кишка тонка.

Гроші нічого не важили для Меґ, але лишатись наодинці вона боялась. Провівши два місяці з Чаком, вона вже не уявляла життя без нього.

— Що мені треба робити?

Чак відвернувся, щоб Меґ не помітила самовдоволену переможну посмішку на його обличчі.

— Я ж тобі кажу, лялю, чим менше ти про це все діло знатимеш, тим безпечніше для тебе і для мене. Ти можеш піти з нами, якщо, і тільки якщо, робитимеш усе, що скаже тобі Пок, без зайвих запитань і заперечень. Ти отримаєш п’ять сотень. Коли все це закінчиться, ти і я зможемо разом поїхати до Лос-Анджелеса.

— Але ж, Чаку, це нечесно! Невже не розумієш? Я навіть не знаю, на що погоджуюсь! — Меґ вдарила по колінах міцно стиснутими кулачками. — Ти кажеш, я можу потрапити у в’язницю на двадцять років і навіть не говориш, за що. Це нечесно!

— Звісно, але ж це лише пропозиція, — Чак звівся на ноги. — Погоджуйся або йди геть. Обмізкуй усе. Ми з Поком рушаємо десь за пів години. Чи поїдеш ти з нами, вирішувати тобі.

Чак був переконаний, що дівчина вже на гачку.

Щойно він зробив крок убік, як Меґ покликала:

— Чаку...

— Що?

— Ти йому довіряєш?

— Я нікому не довіряю, включно з тобою, — відповів Чак. — Та ніколи й не довіряв, але знаю, що цей індіанець робить ставку на легкі гроші. Я знаю, що він задумав, і знаю, що зможу швидко зрубати грошенят, а це все, що мене цікавить. У тебе пів години, — погляд Чака затримався на Меґ. — І пам’ятай, лялю, якщо ти у справі, зворотного шляху немає. Зрозуміла? — Чак пішов.

Меґ довго сиділа, втупивши погляд у блискучі води каналу. Пок лякав її. Вона знала, що він лихий і трохи божевільний. А ще вона знала, що втратить Чака, якщо відмовиться. Врешті дівчина сказала собі: коли все зайде надто далеко, вона просто покінчить із життям. Бо життя було єдиною річчю, яка дійсно належала їй. Єдиною річчю, якою вона повністю володіла. Ковтнути жменю пігулок, провести лезом бритви по зап’ястках — і все скінчиться... Що завгодно було краще, ніж лишитися без Чака, без грошей і зовсім самою.

Дівчина підвелась і рушила до покинутого будинку. Чак уже спакував