Харлан Кобен - Додому

вигляд. Вона сильна жінка. Проте дещо змінилося.

— Тобто «змінилося»?

— Це мусить закінчитися.

— Що ти маєш на увазі?

— Це і було зізнанням Брук. Знаєш, на що тепер вона сподівається, коли дзвонить телефон?

Майрон заперечно похитав головою.

— Що це телефонує поліція. Що вони нарешті знайшли тіло Ріса. Ти розумієш, що я маю на увазі? Незнання — надія — стало болючішим за смерть. Це все лише поглиблює трагедію. Жахливо змушувати матір так страждати. Але це, за її словами — бажання, щоб усе нарешті скінчилося, байдуже як — було ще гіршим.

Якусь мить вони мовчали.

— Як щодо «Нікс»? — спитав Уїн.

— Дуже смішно.

— Тобі треба розслабитися.

— Куди ми їдемо?

— Назад на Кінґс-Крос.

— Де тобі краще не показуватись.

— Я неймовірно вродливий. Мене складно забути.

— Тому тобі потрібна моя допомога.

— Радий, що моя відсутність не притупила гостроти твоєї дослідницької допитливості.

— Що ж, розповідай мені усе, — сказав Майрон. — Придумаємо план.

Розділ 4

— «Кінґс-Крос», — прочитав на табличці Майрон, коли вони проїжджали повз залізничний вокзал. — Це не з «Гаррі Поттера»?

— Так, звідти.

Майрон іще раз поглянув на вокзал.

— Тут чистіше, ніж я думав.

— Результат облагороджування території, — пояснив Уїн. — Але насправді неможливо позбутися бруду; його просто змітають у темні закутки.

— А ти знаєш, де ті темні закутки?

— Мені написали в листі. Ми не можемо під’їхати ближче, нас можуть побачити, — сказав Уїн, коли «Бентлі» зупинився. — Ось, візьми.

Уїн простягнув йому смартфон.

— У мене є телефон, — сказав Майрон.

— Такого немає. Це досконала система стеження. Я можу стежити за тобою через GPS-приймач, чути всі розмови через мікрофон і бачити через камеру те, що бачиш ти.

— Ключове слово — «через», — сказав Майрон.

— Кумедно. Щодо ключового слова, нам потрібен якийсь сигнал лиха, якщо в тебе виникнуть проблеми.

— Як щодо «допоможіть»?

— Я. Скучив. За твоїм. Гумором, — сказав Уїн з байдужим поглядом.

— Пам’ятаєш нашу першу справу? — спитав Майрон, не в змозі стримати усмішку. — Я дзвонив тобі на старий мобільний телефон, а ти підслуховував.

— Пам’ятаю.

— Ми вважали себе такими крутими.

— Ми такими й були, — відповів Уїн.

— Ближче до діла, — сказав Майрон.

— Перепрошую?

— Якщо виникнуть проблеми, я вимовлю фразу «Ближче до діла».

Майрон проминув станцію. Він уторопав, що, йдучи, насвистує мелодію «Зв’язка ключів» з мюзиклу «Дім розваг». Це може здатися комусь дивним. Зрештою, вся ця ситуація була жахливою, небезпечною і вкрай серйозною, але він збрехав би собі, сказавши, що не схвильований тим, що знову працює з Уїном. Здебільшого саме Майрон був ініціатором їхніх нерозсудливих рятувальних місій. Справді, якщо подумати, це завжди робив Майрон. Уїн грав роль голосу здорового глузду, спільника, який завжди був поруч. Він долучався радше для розваги, ніж задля відновлення справедливості.

Принаймні так стверджував сам Уїн.

— У тебе комплекс героя, — казав йому Уїн. — Ти вважаєш, що можеш зробити цей світ кращим. Ти Дон Кіхот, який бореться з вітряками.

— А ти?

— А я приманка для жінок.

Отакий він, цей Уїн.

На вулиці ще не смеркло, проте лише простаки вірять, що такого роду справи робляться лише під темними крилами ночі. Однак, діставшись місця, звідки вчора стежив Уїн, Майрон збагнув, що це не буде легко.

Там була поліція.

На місці, де Уїн бачив нібито Патріка, стояли двоє офіцерів поліції і ще двоє, на вигляд як працівники лабораторії. Калюжі крові ще виблискували вологою на тротуарі. Це було видно навіть із того місця, де стояв Майрон. Крові було багато, ніби хтось із висоти скинув бляшанки з фарбою.

Тіл ніде не було. Певна річ, не було жодних перехожих. Вони були досить розумні, щоб триматися подалі від таких місць. «Глухий кут», — подумав Майрон. Час складати новий план.

Він уже був розвернувся з наміром піти назад до місця, де вийшов з «Бентлі», аж раптом щось привернуло його увагу. Майрон зупинився. Там, у «темному закутку», як називав це Уїн, у кінці Рейлвей-стрит він помітив когось, мабуть, перехожого.

Вона була вдягнута як повія з сімдесятих років: у панчохи-сіточку і чобітки (що геть не пасували до таких панчіх), у спідницю, яка прикривала не більше, ніж, скажімо, пасок, і такий тісний фіолетовий топ, що виглядав на ній, як оболонка на ковбасі.

Майрон пішов до неї. Коли він наблизився, жінка обернулася. Майрон махнув їй рукою.

— Шукаєш компанію? — запитала вона.

— Ем-м… та ні. Не дуже.

— Невтямки, як це працює, еге ж?

— Гадаю, що ні.

— Спробуймо ще раз: шукаєш невеличку компанію?

— Ще й як шукаю.

Жінка всміхнулася. Майрон очікував побачити жахливу посмішку, але в неї був повен рот гарних, навіть білих зубів. Він припустив, що їй десь близько п’ятдесяти, але могло виявитися, що й сорок. Вона була огрядна, фігуриста, нечупарна, її тіло так і рвалося назовні з тісного одягу, але завдяки усмішці це все спрацьовувало.

— Американець, — сказала вона.

— Так.

— У мене багато клієнтів-американців.

— Не схоже, щоб у вас були конкуренти.

— Більше немає. Розумієш, дівчата нині не стоять на вулицях. Усю роботу знаходять у комп’ютері чи програмах на телефоні.

— Але не ви.

— Ні, це не для мене. Розумієш, про що я? Так сухо, всі зареєстровані у «Тіндері» чи «О-ля-ля», чи ще десь. Який сором! Де поділися людські контакти? Де індивідуальний підхід?

— Ага, — пробурмотів Майрон, не знаючи, що ще сказати.

— А от я… я люблю вулиці. Моя бізнес-стратегія — старе добре минуле, ну ти знаєш, про що я? Я викликаю у людей… Як же це називається? — жінка замислилася на мить і додала, клацнувши пальцями: — Ностальгію! Так? Тобто люди на відпочинку. Вони приходять на Кінґс-Крос, щоби зняти повію, а не погратися з айфоном. Розумієш, про що я?

— Ага.

— Вони хочуть пережити якнайповніші відчуття. Ця вулиця, цей одяг, моя поведінка та стиль розмови… розумієш, я те, що звуть стратегією концентрованого маркетингу.

— Добре, що хтось задовольняє потреби.

— Я знімалася в порно.

Вона чекала.

— О, ти, мабуть, мене не впізнав. Я знялася лиш у трьох фільмах тоді, коли… що ж, дівчата повинні мати свої таємниці. Моя найвідоміша роль — це третя дівчина у сцені з тим італійцем, як його, Роккі чи Рокко. Але протягом років я була висококласним флафером. Ти ж знаєш, хто це, так?

— Мабуть.

— Насправді, через камери, освітлення і всіх тих людей навколо, ну… багатьом хлопцям непросто залишатися, ну… ти знаєш, збудженими. От саме за це відповідають флафери. За лаштунками. О, це чудова робота. Я працювала так упродовж років, знала багато штучок, кажу тобі.

— Не сумніваюся.

— А потім з’явилася