Антон Дмитрович Мухарський - I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

Про батька-фронтовика він звичайно пиздить. Сам розповідав, що той усю війну відсидів у тилу, був партійним працівником першого ешелону, а таких в армію не призивали.

З появою Франца в повітрі, мов блискавка, спалахує слово «поліцай», яке він вимовляє рвучко, рушаючи до скляних дверей, що ведуть до магазину безмитної торгівлі.

— Микитичу, ходімте звідси... — смикаю я його за лікоть, — ну його той окріп, зараз поліція прийде...

— Ложіл я на ніх с прібором. Я — грейт раша артіст, єду на фєстіваль і іспитиваю фінансовую нужду по прічінє того, что амеріканци прі пособнічєствє європєйскіх спєцслужб і іх пріхвостнєй развалілі мою могучую родіну Совєтскій Союз, которий спас мір от корічнєвой чуми...

— Яка, на хуй, чума! Ви окріп у них безкоштовно пиздите...

— Не пижжю! Тварь я дрожащая ілі право імєю..? Гдє ето відано, что б над православнимі людьмі так в мірє іздєвалісь?!

— Які, на хуй, православні люди, ви ж самі казали, що все життя були убєждьонним атеїстом-лєнінцем...

— А тєперь стал православним! Мєня жена недавно воцерковіла, я даже крєстік на врємя поездкі надєл і нахожусь под защітой Бога... Алілуйа-а-а-а-а, слава тебе Боже-е-е-е, — несподівано затягнув жалісним дискантом, прискіпливо зазираючи в горлечко термоса, куди увесь цей час неспішно стікав дармовий окріп.

Він набрав повний термос і закрив кришку саме в той момент, коли в залі в супроводі Франца з’явилося двоє поліцейських. При їхній появі православний лєнінєц почав по-діловому заварювати чесно придбаний класичний чорний чай.

Весь цей час поліцейські намагалися розібратися в ситуації, ставлячи запитання трохи розгубленому Францу. Коли ж до зграйки підійшла фамільярна касирка і, тицьнувши пальцем на рожевий термос, стала давати показання, поліцейські звернулися до Микитича.

— Я с повєрженной націєй нє разговаріваю! — зневажливо відрізав він, артистично підносячи до вуст чашечку з чаєм і відкопилюючи мізинець а-ля граф Олексій Толстой.

Проте ані аристократичні манери, ані віра в Бога, ані славне минуле його предків, ані страшні вигуки «ай ем грейт раша артіст» не врятували Клима Жукова від нахабних дій німецьких поліціянтів, що, узявши його під білі рученьки, потягли до відділку.

— Оресте, друже, — смикнувся він у скляних дверях, — скажи нашим, що я бився до останнього. За світ без фашизму. За вашу і нашу побєду. Раскудрявий, кльон зєльоний, ліст рєзной... Будє-є-є-є-м ж-и-и-и-ить!

Шість годин. Бляха, цілих шість годин до третьої ночі простирчали ми через цей «кльон зєльоний» на польсько-німецькому кордоні.

Після подібних вихилясів допіру добрі німецькі митники примусили нас вивалити із салону свої бебехи і ми півночі просиділи на розхристаних сумках, поки вони ретельно оглядали бус на наявність прихованої контрабанди.

Замурзані, немиті, невиспані і злі, ловили на собі зловтішні посмішки поляків і прибалтів, чиї обличчя пропливали повз у високих вікнах туристичних та рейсових автобусів, оглядаючи циганський табір українських театралів-заробітчан.

По суті цвіт нації — лауреати, заслужені і народні, сиділи в розкоряку на запилюжених баулах і одвічний німецький Цербер, настовбурчивши вуха і витягнувши морду, ловив ніздрями масні запахи чоловічого поту, жіночих виділень, одеської ковбаси і маринованого в часнику сала, що струмували від купки цих наляканих створінь.

Апофеозом сорому стали двадцять пляшок «Столичної», яку митники відшукали в муміфікованому трупі Альони Іванівни.

— Возьмітє по бутилочкє себе і скажитє, что водка прінадлєжит колєктіву... — вирячивши очі, походжав повз нас Альфред Петрович, утаємниченим шепотом благаючи артистів урятувати стратегічний запас.

Шия у нього якось неприродно видовжилася, ніс став схожим на дзьоб, а вуха зробилися багряно-червоними.

Однак німці не вдовольнилися цим поясненням і поставили ультиматум: шановний Карабасе Барабасе, або ми конфісковуємо цю партію і не оглядаємо сумки ваших клоунів, або вони розбирають горілку і ми шманаємо весь цей цирк по повній, бо маємо підозру, що в нетрях цих відразливих слов’янських клумаків, на які вони вмостилися своїми немитими дупами, ховається достоту вогняної води, яку дозволено перевозити в кількості — літр на одного подорожнього. Все інше підлягає негайній конфіскації і моліть Бога, аби ми не почали складати протокол на кожного. Тоді ви пробудете тут щонайменше до кінця вересня, коли все прогресивне людство згадує жертв розстрілів у добре вам знайомому Бабиному Яру.

Треба віддати головному режисеру належне. Незважаючи на повний крах меркантильних планів, він узяв удар на себе і врятував колектив, погодившись на план «А», а потім ще, зібравши волю в кулак, наче вшкварений бігав у відділок визволяти Микитича, якому за порушення громадського спокою, дрібне хуліганство і чинення опору представникам влади загрожувала повна заборона в’їзду в ЄС.

— Я ж кажу — фашисти! — нарешті повернувшись до автобуса, знову спробував Микитич накрутити свою катеринку, але Галя Тиркало, яка грала у виставі Катерину Іванівну, цілком справедливо назвала його «збуханим мудаком».

— Та сідайте вже на місце швидше і поїхали, — втомлено зітхнув Альфред Петрович. — Нам до Единбурга ще півтори тисячі кілометрів пхатися.

— Термос хоч віддали? — запитав я у враз постарілого «бурєвєстніка», який знову зайняв сидіння попереду мене.

— Віддали. Останні три марки за окріп заплатив.

— То чому ж раніше так було не зробити?

— Гонор, кураж...

— Дикість усе то азійська!

— Згоден, — гірко погодився Микитич.

— Руссо турісто — обліко морале, — зрезюмував Цар-Підлядський і автобус рушив далі.

Глава четверта

Единбург виринув перед нами зненацька.

Розлігся увесь, як на долоні, коли ми, подолавши черговий крутий поворот, нарешті вирвалися з обіймів скелястих гір і побачили Його.

Усі подорожні перекинулися на правий бік. Припавши до вікон, роздивлялися море неозорих сірих дахів, прорізаних вибалками довжелезних вулиць, над якими височіли шпилясті башти замків, церков, куполи, ротонди, серед яких пінилися плями темних гаїв і яскраво-зелені галявини. Величний королівський замок плив над усім містом, неначе крейсер розрізаючи стрімкою скелею море дахів, дарма що справжнє море бриніло в сонячному сяйві ген далеко, ледь не під самим обрієм ховаючись за портовими кранами і високими димарями району, що називався Ньюхевен.

Був четвер. Друга пополудні. Годину тому розпочалася четверта доба нашої театральної подорожі.

— Яка краса, — цокав я язиком, подаючись до вікна, злегка навалившися грудьми на Катерину.

Після одного учорашнього випадку між нами почало в’язатися тонке плетиво стосунків, у яке я, уже добре обпечений любовними пристрастями, аж ніяк не квапився потрапляти.

На цю мить я вважав себе вільним, бо ще півроку тому подав на розлучення. До речі, вона теж ще в перший день