Яцек Комуди - Богун, Яцек Комуди

«Вір, сину, в міць та опіку Богородиці, — пролунав в його душі голос брата Міхала. — Йди за її голосом, дозволь їй вести тебе»…

Довго він не роздумував. Відокремився від козаків і звернув до лісу, занурився в молочні випари. Тарас розглядався на всі сторони, але ж Богородиці ніде не бачив. Даремно він напружував очі, бажаючи пробити зором густі тумани. Аж врешті побачив її на краю невеличкої поляни та скерував коня в ту сторону. Він їхав крізь мокрі кущі та хащі. Оминав старезні, вікові дуби та берези, перестрибував гнилі стволи, провалювався у ями, проїжджав під схованими у напівтемряві товстими гілками. Очима він шукав своєї провідниці, весь обліплений павутинням, блідий та мокрий від крапель води.

Знову він помітив її між деревами, скочив швидко до поляни, але ж гнучка постать зникла з очей. Тарас вискочив на відкритий простір, утримав розігнаного коня, повів очима по лісі, скелях та заростях, але вже нікого не побачив. Він був сам-один посеред темного бору, по якому, може бути й таке, кралися його вороги. Тільки тепер він подумав, що те, яке він брав за вказівки, було обманним підступом; що Богородиця, замість допомогти, указала йому путь до самого центру цієї пастки. Тарас бився з цією думкою, не пропускав її до козацької голови, і все ж та поверталася, немов дніпрова хвиля, що відбивається на Ненаситецькому порозі — все сильніша і ще більш страшна.

Довго Тарас блукав по урочищам та розлогам. Керувався він ледь чутним шерхотом струмка. Врешті, йому трапилася вузенька стежина, що вела нагору, і він виїхав в широкий степ. Сонце вже хилилося до заходу.

Птахи.

Зграя ворон та воронів зірвалася з трав так несподівано, що кінь Тараса заіржав, став дибки, і молодий козак ледь втримався в сідлі. Коли кінь впав передніми ногами на землю, бандурист притримав поводи і завмер.

Спочатку він подумав, що те, що стирчить перед ним — то є купою висохлих низеньких деревинок. Потім — що, можливо, бачить густу ялину, або ж то ластівчині гнізда, які обліпили висохлі стволи так густо, що це надає їх вигляду дивовижних, погнутих форм.

Тільки за хвилю до нього почало доходити, що ж він насправді побачив. Коли кінь заіржав, мотнув головою, почав бочитися та відмовлятися підійти ближче, Тарас придивився, і його очі повело вздовж довгих, закривавлених жердин, і аж до… п’яти людських тіл, що стирчали зверху свіжо затесаних колів.

П’ятеро козаків з компанії Тараса, які ще нещодавно мріяли про розбійну славу, про здобич та веселих дівок, скінчили життя високо. Однак, це винесення під небеса не послужило їхньому здоров’ю. Майбутні православні лицарі та степові розбишаки, а в своїх мріях — майбутні полковники та гетьмани війська запорізького скінчили як шматки падалі, залишені на поживу воронам та крукам.

Тут були вони всі. Сисун, Морозовицький, Олесь, обидва Горілки. Тарас глядів на них з жахом, зняв шапку та дивився, широко відкриваючи блакитні очі, і навіть не чув струменів сліз, що стікали йому по обличчю. Тільки тепер дійшло до нього, що Богородиця, яка показувалася йому в лісі, врятувала його від жорстоких мук та повільного вмирання.

Його товариші загинули страшною смертю. Згідно з польським законодавством, їх було вбито на коли. Але ж, навіть в годину настільки жорстокої смерті, їм дарували ще й додаткових мук. Тарас бачив їхні вивернуті догори руки, обв’язані солом’яними поворозами, политими смолою та підпалені. Він заглядав у дірки після висвердлених свердлами очей, дивився на відрізані носи і вуха, на паси шкіри, здерті з грудей та спин, на рани від кинджалів та ножів, на стріли, що стирчали з плечей та животів… Спалені, посічені, скалічені десятками найвитонченіших тортур тіла козаків майже не були схожими на людські останки. Всі вони стирчали жорстко і рівно, бо під власною вагою глибоко осунулися на вістря палів, нібито потворні нарості на свіжій деревині, виставлені на поїдання птахів, здалека смердючі кров’ю, горілим та жахливим запахом людського лайна.

Тарас змусив коня підійти ближче. Він ледве знаходив в спотворених обличчях подібність до рис облич недавніх товаришів. У молодшого Горілка в очницю було вбито гербовий перстень брата Міхала — срібну шляхетську печатку, з направленою до неба розбитою стрілою. З рота Сисуна звисав порваний мішечок з тканини, що перед тим лежав перед фігурою Богоматері, який він пограбував у старого ченця.

І тут Олесь підняв закривавлену голову. Тарас побачив дві страшні діри по вирваних очах.

«Спаси Христе, — промайнуло у нього в голові. — Він дивиться… Він бачить мене…».

— Болить… — прошепотів Олесь. — Страшенно болить…

— Спаси Христе, — простогнав молодий козак. — Досто́йно есть я́ко вои́стину блажи́ти Тя, Богоро́дицу, Присноблаже́нную и Пренепоро́чную и Ма́терь Бо́га на́шего…

Він не міг закінчити читання молитви, бо Олесь простогнав так страшно, що Тарас весь затрясся.

— Послухайте, християни… хто вуха має! Нехай ся приближує… правду Божу слухають, бо близиться суд Божий, зіслав Господь кару множу. Приходить година, де вся родина кров’ю помажеться… Тарас, ти чуєш?

— Олесь, зараз я, з півгака[18]… муку твою скорочу.

— Тарас, ми прокляті. Прокляті, коли ходимо, їмо, спимо… Коли стоїмо…

— Олесь… не будеш мучитися…

— …за те, що ми вбили старого ляха у дворищі і Богородиці горову відсікли! Ти слухаєш? Так слухай, — напівпритомно шепотів старший бандурист. — Я вже над могилою стою.

— Слухаю тебе.

— Ти, Тарасе, є вибраним… Тебе вибрала Матір Божа, як єдиного праведного в компанії нашій. Єдиного, який проявив… милосердя. Ти є вибраний, щоб привести мир Божий на Україну. Ти понесеш свій хрест, як Христос, до коронного табору. Ти підеш між ляхів, щоб їхні вини пробачити та до згоди переконати.

— Олесь, та що ти таке кажеш? Який мир чи покій Божий? Як то це?

— Буде в Україні велике крові пролиття. Села лісом поростуть, вовки в них витимуть, діти малі та молодиці в ясир підуть… Потопчуть наші поля копита вражих коней. Брат брата кров’ю змочить і орді продавати стане, а всі хлопи наші та козаки стануть невільниками жорстокого тирана. І так воно і буде, якщо не запанує на Україні мир Божий… Чуєш, Тарасе?…

— Так, — простогнав