Яцек Комуди - Богун, Яцек Комуди

мов степовий вітер, а ледь-ледь він торкнув струн, як вона розплакалася перлистою росою звуків.

— Сам я вже не заграю, — сказав хлопець, показавши правий, пустий рукав сорочини. — А от ви її візьміть. В струнах цієї бандури зачарована пісня України. Я знайшов її під курганом, де лежали лицарі, які вже давно померли. Може ви… як на ній заграєте, заспокоїте розгнівані серця. Я не здолав, коли прийшли до нас ляхи… та покривдили мене… А якщо б були в мене обидві руки, заграв би на тій лірі панам, заграв би і ляхам, і єзуїтам, крулев’ятам, попам, холопам та козакам. Заграв би, щоб всі вони поснули, запали в сон вічний. Бо, поки будуть вони в Україні, не буде в ній божого миру. Ти питав, що для нас можеш зробити. Тоді скажу тобі, пан-козак: іди та грай. Згадай нас та брата Міхала, який був нам кращий за отця. Згадай про його могилу і все те, що сьогодні бачив. І грай.

— Не можу я прийняти бандури, — відповів козак. — Вона ж варта з десяток злотих. Краще вже продайте її. І буде у вас а хліб.

Хлопець, відмовляючись, покачав головою.

— Це Богородиця казала, — видавив він з себе, — дати ліру вам. Візьміть її та йдіть за голосом серця.

Тарасом всього затрусило.

— Якщо так, якщо це вона так вам казала, тоді буду грати. І пам’ятати про вас. Слава Богу.

— Слава…

Тарас сів на коня, поїхав за Сисуном та козаками, але ще раз обернувся, щоб погледіти на купку дітей, що стояли у дощі та мряці над могилою опікуна, біля руїн спаленого дворища.

— Не їдь з ними, — сказав хлопець.

— Повинен я, — відповів Тарас. — Бувайте!

*****

Вже в яру він приєднався до Сисуна, Олеся та останніх козаків. Їхали мовчки. Обличчя молодців були насупленими, посірілими. Недалека прогулянка, яка мала принести славу та багатство, принесла їм заледве кілька нещасних шелягів, бо в дворищі, замість багатого шляхтича, вони знайшли лише самотнього священика та громаду скалічених діток. Сисун вперше помилився. А це могло означати, що одвернулася від нього козацька слава, яка і дійсно була дуже капризною пані. Часом, вела вона до булави та достоїнств, але, значно частіше, до смерті від шаблі, на палі, шибениці, або ж до довгого вмирання в степу. Так що, цей неуспіх означав, що Тарасові потрібно б було шукати компанії з більшою вдачею, з якою було б легше знайти і воєнні пригоди, і достойну здобич.

Нагле Морозовицький, що їхав спереду, затримався, а потім зіскочив з бахмата, дивлячися на сліди, відтиснені на розм’яклому ґрунті.

— Коні, — сказав він. — Дюжина збройних, а може і більше.

Морозовицький схилявся над слідом, дотикався до відбитків, врешті випрямився зі зморщеним від стурбованості чолом.

— Ляхи. Копита добре підковані. Значно краще, ніж наші бахмати.

— І давно вже?

— Вранці, коли ми двір палили.

— Трясця б їх мордувала.

— Напевне ж дим бачили.

— Вони знають про нас! — застогнав Олесь.

— Не треба було двору палити, — буркнув Тарас.

— Замовкни! — рикнув Сисун. — Той що, хапаймо ноги в руки!

Всі розгледілися навкруги, але ж ліс був тихим та спокійним.

— В коні!

Рушили риссю. Таємничі сліди відходили від струмка в сторону лісу. Мабуть ляхи не їхали далі яром, але звернули з тракту та поховалися серед дерев. Сисун, хмурий та мовчазний, підірвав коня, заставляючи того стрибати. Вони вискочили на поляну, порослу бадиллям та остяками, перейшли струмінь, що тихо шурхотів серед каміння, та заїхали до лісу і зникли в туманах, що стелилися немов дими серед мокрих стовбурів дерев.

Дощ перестав іти. Наближався мокрий квітневий полудень, небо нагорі було чистим та блакитним, лише на заході блискали білі вершини великих хмар, які клубилися, немов куча язичницьких голів в гостроверхих шоломах. Земля парувала після нещодавнього дощу. Вологий туман осідав на лозах, на запонах та металевих оздобах кінських рядів, всіх затулила заслона опарів, що перетворювала козацьких бахматів та під’їздків[17] в хоровод привидів і мар, росила крапельками вологи кінську шерсть.

Козаки в’їхали в дубовий ліс, а потім, коли виїхали на наступну поляну, Тарас придивився до своїх товаришів. Спочатку він заморгав, протер розпалені очі рукою, ніби не довіряючи тому, що бачить. Стогін вирвався з його грудей.

Він побачив…

Побачив саме те, чого сподівався з хвилі, коли вони вирушали з-під спаленого дворища. Побачив ті видіння, що вперше прийшли до нього майже рік тому, в червні, перед днем Духа Святого. В останній день страшної берестецької битви, коли Хмельницький вів свої загони на королівський обоз. Тарас побачив те, що мало статися вже за кілька годин — закривавлене, покрите трупами побоїще, козаків-молодців, розірваних на шматки гарматними ядрами, велетенські кучі мертвих коней, козаків, затоптаних копитами гусарських коней. Побачив він і криваві рани на тілах товаришів з кальницького полку. Але тоді, тим червневим ранком він ще не вірив в те, що встало у нього перед очима. Він обманював себе, що то все може бути тільки мара, що це він багато горілки випив.

Серце замерло у нього в грудях, коли все справдилося до йоти. Коли після шалених боїв татарів, після атаки гусарів та наступу іноземної піхоти не витримала та розсипалася армія Хмельницького. Видіння було жорстоким, бо правдивим. Тарас побачив смерть товаришів. І дар цей залишився при ньому, щоб знову проявитися у дворищі, коли приглядався він до ченця, що промовляв молитви.

Тепер же він дивився, мов у жару, на козаків. Бачив їхні покривавлені тіла, відрубані кінцівки, викручені свердлами очі, на криваві рани від шабель та чеканів. Його оточували живі трупи на конях. Сисун і вся його ватага йшли на смерть.

Тарас натягнув поводи і залишився дещо позаду. Він не знав, куди йому звернути. Потягнувся до баклаги з горілкою, зробив ковток. Йому не хотілося бачити того, що мало наступити. Не було в нім сили, щоб стати свідком смерті всієї компанії. Христе Спасителю, ну чому це спіткало власне його? За які такі гріхи?!

Зненацька, десь збоку, посеред ям від вивернутих дерев та кущів вологих папоротників він побачив гнучку постать жінки.