Теодор Драйзер - Фінансист, Теодор Драйзер

Щоправда, торги відбувалися не щодня, і не щодня вдавалися угоди з бакалійником. Але Френк уже замолоду вмів призбирувати капіталець. Він оформлював передплату на журнал для юнацтва, працював агентом з розповсюдження ковзанів нового зразка, а раз навіть спокусив навколишніх хлопчаків об’єднатися і закупити собі до літа партію солом’яних капелюхів за оптовою ціною. Про те, щоб назбирати грошенят ощадливістю, Френк і не думав. Він мало не з дитинства перейнявся переконанням, що куди приємніше витрачати гроші не рахуючи, і вірив, що цієї можливості він так чи інакше доб’ється.

У цьому ж році, якщо не раніше, в ньому вже пробудився інтерес до дівчаток. Його погляд незмінно зупинявся на найвродливішій. А оскільки він сам був гарний і привабливий, то йому неважко було зацікавити вподобану дівчинку. Дванадцятирічна Пейшенс Барлоу, що жила по сусідству, була першою, на яку він задивився, та й сама вона задивилася на нього.

Природа наділила її блискучими чорними оченятами і чорним волоссям, яке вона заплітала в дві тугі коси. Витончені ніжки з тонкими щиколотками легко несли її чарівну фігурку. Батьки дівчинки були квакерами, і на її голові завжди красувався скромний маленький чепчик. Характер у неї, однак, був дуже жвавий, і цей сміливий самовпевнений хлопчик їй подобався. Одного разу (після того, як вони не раз уже обмінялися швидкими поглядами) він зупинив її — дівчинка йшла в той же бік — і з посмішкою, рішуче, як завжди, запитав:

— Ви, здається, мешкаєте на нашій вулиці? Правда?

— Так, — відповіла вона, трохи зашарівшись і погойдуючи сумкою з книжками, — в будинку сто сорок один.

— Я знаю цей будинок, — сказав він. — Бачив, як ви туди заходили. Ви, здається, вчитеся в одній школі з моєю сестрою? Адже вас звуть Пейшенс Барлоу?

Він чув, як хтось із його товаришів назвав її ім’я.

— Справді, — підтвердила вона. — А звідки ви знаєте?

— Чув, — посміхнувся Френк. — Я вас часто бачу. Хочете лакриці?

Він покопирсався в кишені і витягнув кілька паличок свіжої лакриці (дуже поширених у ті часи ласощів).

Пейшенс чемно подякувала і взяла одну.

— Напевно, не надто смачно. Вона вже давно лежить у мене в кишені. Днями у мене були тягучки.

— Та ні, смачно, — відгукнулася вона, посмоктуючи кінчик палички.

— А ви ж знаєте мою сестру, Анну Ковпервуд? — запитав Френк, повертаючись до початої розмови і мимохідь представляючись своїй сусідці. — Вона, щоправда, на клас молодша за вас, але, можливо, ви знайомі?

— Я її знаю. Ми зустрічаємося, коли йдемо зі школи.

— Я живу он там, праворуч, — Френк показав їй на будинок, до якого вони підходили, ніби дівчинка і без того не знала, де він живе. — Сподіваюся, ми тепер часто будемо бачитися?

— А ви знайомі із Рут Меррієм? — запитала вона, коли Френк уже збирався повернути на мощену доріжку, що вела до його дому.

— Ні, а чому ви питаєте?

— У неї у вівторок вечірка, — ніби мимохіть зауважила дівчинка.

— А де вона мешкає?

— У будинку двадцять вісім.

— Я був би не проти зайти до неї, — зізнався Френк, повертаючи додому.

— Може, вона і запросить вас. — Пейшенс ставала все хоробріша (у міру того як відстань між ними збільшувалася). — Я її попрошу.

— Дякую, — сказав він із посмішкою.

Вона вистрибом побігла далі.

Френк із сяючим обличчям дивився їй услід. Вона була чарівна. Він відчув палке бажання поцілувати її і жваво уявив собі вечірку у Рут Меррієм і все те, що це йому обіцяло.

То було одне з дитячих захоплень, які час від часу охоп­лювали Френка серед вихору життєвих подій. З Пейшенс Барлоу він тайкома цілувався в затишних куточках, перш ніж знайшов собі іншу. Узимку Пейшенс разом з сусідськими дівчатками вибігала на вулицю пограти в сніжки або ж у довгі зимові вечори засиджувалась на лавочці біля дверей свого будинку. Підстерегти її в ці години і поцілувати було так само легко, як на вечірках нашіптувати їй всілякі милі нісенітниці.

На зміну їй прийшла Дора Фітлер (Френку було тоді шістнадцять років, а їй чотирнадцять). Пізніше, у сімнадцять років, — п’ятнадцятирічна Марджорі Стеффорд — білява пухкенька дівчинка з блакитно-сірими очима, рум’яна і свіжа, як ранкова зоря.

У сімнадцять Френк вирішив кинути школу. Він усього три роки провчився в старших класах, але вже був ситий навчанням по горло. З тринадцяти років усі його помисли були звернені на фінансові оборудки, в тій формі, як ото він спостерігав на Третій вулиці. Час від часу він виконував доручення, які давали йому можливість трохи підробити. Дядько Сенека дозволив йому допомагати вагарю у вантажному порту, де під пильним наглядом урядових інспекторів складалися в державні пакгаузи мішки з цукром. Іноді, при особливо нагальній роботі, він допомагав батькові і отримував за це платню. Френк навіть змовився було з містером Делрімплом щодо підробітку у нього в суботні дні. Але невдовзі після того, як йому стукнуло п’ятнадцять, батько став головним касиром з річним окладом в чотири тисячі доларів, і про роботу за рундуком, звичайно, більше не могло бути й мови.

Якраз саме в цей час до Філадельфії знову приїхав дядько Сенека — ще огрядніший, ще більш владний, і сказав племіннику:

— Ось що, Френку: якщо хочеш взятися до справи, то я тобі для початку запропоную непогану пропозицію. Перший рік ти будеш працювати без платні, але якщо впораєшся, тобі, ймовірно, дадуть преміальні. Чув про фірму «Генрі Вотермен і Ко» на Другій вулиці?

— Я знаю, де міститься їхня контора.

— Так от — вони згодні взяти тебе рахівником. Це маклери, що займаються перепродажем зерна і посередницькими справами. Ти якось казав, що хочеш попрацювати в цій сфері. Коли скінчиться навчальний рік, сходи до містера Вотермена, пошлися на мене, і він, треба гадати, тебе візьме. Розкажи потім, як ви домовилися.

Дядько Сенека тепер був уже одружений — своїми грошима він завоював серце однієї небагатої, але честолюбної жінки з філадельфійських світських кіл. Завдяки цьому шлюбу зв’язки Ковпервудів, на загальну думку, повинні були