Григорій Михайлович Косинка - Старший боярин (збірник), Григорій Михайлович Косинка

батіг. Лівий кінь важко дихав і все смикав віжки наперед на удилах, а правий косив головою й очима і на Гордія, і на сидців і теж смикав зубами збрую вперед, але до цього він ще й землю гріб копитами перед собою. Панна промовила звичайне «Боже поможи», а потім: «Чи ви не знаєте, як я можу побачити Гордія Лундика?» І почервоніла.

Це парубок не так помітив, як угадав на відстані метрів 15, і сам, хвилюючися, спитав:

– А навіщо він вам?

– Навіщо? Я не скажу. А якщо це ви, то підійдіть ближче. Ви мені потрібні, – рішуче і супокійно, мабуть удавано супокійно, проказала вона. Коли ж він підійшов до брички, дівчина, не повертаючи голови до того, до кого зверталася, сказала:

– Діду, злазьте та йдіть додому, я й сама з ними дам раду…

Всі зрозуміли, що мова йде про коней. Дід помаленьку зліз і, підійшовши до лівого коня, поправив наритник[25], який дуже високо підскочив на задку коло хвоста. І, сказавши:

– Та Горностая, Боже борони, не зачіпайте, а Азіята можна вряди-годи поторкувати, – пішов до двору Корецької, щоб через яр перебратися до священикової садиби.

І, коли став на достатній відстані, панна почала:

– Ми, здається, з вами познайомилися проти неділі вночі, але це нехай вас не зобов'язує й надалі провадити знайомство у такий спосіб.

І, відчувши, що може щось вийти невиразне, швидко додала:

– Ми не діти і не звірята, аби не здавати собі справи з того, що було. Я одружуюся, а старшого боярина у мого молодого немає. Сідайте сюди на бричку, і поїдемо до мого нареченого, я вас познайомлю.

– Вибачайте, будь ласка, я з дорогою душею згоджуюся, але не в такому вигляді, – і показав рукою до ніг.

– Тепер червень, і вигляд у всіх такий, усі працюють. Напевно, застанемо і пана Проня або коло бджіл, або коло робітників.

Гордій же, ніби демонструючи та вивіряючи, весело сказав:

– Погляньте, які в мене ноги, які в мене руки.

– Що ж, невеличкі і добре збудовані. Ну сідайте, я хочу, щоб ви були старшим боярином у мого молодого. Тільки пам'ятайте: всякі екстраваганції[26] геть, – додала вона таким голосом, який говорив, що господиня вживе всіх сил на те, аби тільки екстраваганції справді опинилися геть. Гордій же, особливого виразу слів не чувши і не відкачавши холоші, не відсукавши рукавів та узявшися за щиток брички та за її спинку, розгонисто сів біля панни Варки. Коні рушили. Вона ж, не дивлячись на нього, як перед тим на діда Гарбуза, сказала:

– Застебніть хвартух!

І в цю ж мить він почув своє становище не в дуже доброму стані. Відчув, що треба щось сказати, аби почуватися принаймні рівноправно настроєм з нею. А тут ще кінські гриви розважали і не давали зосереджуватися. Вони від руху здригалися на шиях та закривали в одного зелену стьожку, а в другого червону. Мабуть, повплітані дідом. То знов викидалися наверх. Коні були такі високі, а бричка була така низька, що кінські вуха, здавалося, закривали небо і ліс.

– Шановна панно, ви, мабуть, почуваєте, що мені треба щось сказати, аби розвіяти дурнуватий настрій, який почав утворюватися поміж нами. Настрій, який виходить ніби з нез'ясованості моїх стосунків, започаткованих до нас ще позавчора ввечері. Але коли я про це думаю, то роблюся просто дурний, бо не знаю вас. А кожну картину, що від нашого знайомства постала, і думку, яку ця картина викликала і викликає, потрібно з'ясувати й таким чином звикнути до неї. Бо ми живі люди, бо, мені здається, що ми шукаємо самі себе. А цей світ, що ми бачимо і в якім ми ніби є центром, цього всього, що я говорю, не потребує виправдувати ні перед ким. Хіба полю чи сонцю не байдуже, коли кібецьген, аж той, що летить з шумом попід лісом, дожене і пошматує на першім дереві жайворонка? Чи оці хліба, що понад межею, і ті картоплі, що ми поминули, хіба потребують чи вимагають з'ясування причини їх буття на світі? І я, бувши залежний від загального стану природи, від її стихійної невблаганності, не знаю, як і почати наперекір панівному настрою з вами з'ясовну і зараз потрібну мені розмову.

Дівчина мовчала, і Гордій зрозумів, що вона нічого не збагнула з його промови, і йому стало ніби аж приємно від цього висновку. Із самовпевненістю рішив, що вона слухає, як шалено б'ється його молодецьке серце. І скосив очі в її бік та й помітив на високих грудях, на тім місці, де чіпляють брошки, червоний польовий мак. «У неї, мабуть, теж серце неспокійно б'ється», – подумав. І побачив ще, що одно пасмо кіс, відділившися від скроні, закривало до половини вухо й щока від цього чіткіше окреслювалася. І на ній коло вуха ріс білесенький пушок. Гордій став хвилюватися, бо це ж він у той пушок тоді цілував, шукаючи нестямно її вуст.

Вона ж, чи зрозумівши, чи ні, що твориться в його єстві, на все відповідаючи, сказала:

– Візьміть віжки!

І, повернувшися до нього, простягла з віжками руки. А Лундик, неначе ждучи на той рух, нез'ясовано дико вхопив її попід руками і придавив до своїх губів її підборіддя. Бо панна Варка з усієї сили рвонулася від обіймів і підставила не те, що кинуло його на неї. Віжки безладно посунулися по щитку.

Коні, відчувши волю, рушили з копита межею в степ. І віжки попід колесами потяглися по землі.

А небо над землею, повне пташок, таке прозоре й високе, що жодним вудлищем з найвищої тополі ніхто не досяг би, і поле на землі з пшеницями та житами саме у красуванні, і межі, зарошені шпоришем, косариками, молочаєм, безсмертником, і чепчиком, і звіробоєм, були такі спокійні і несхвильовані. І все було пройняте літнім польовим леготом, який ніби дихав, а не шептав: люби й не торкайся, дивися і не думай, і попливеш аж туди, за зелені могили, та кібці, та ліс, попливеш на хвилях щастя, які йдуть з глибини полів верхами хлібів, аби кинути мудрого за далекий обрій у степове безмежжя супокою, де думки прозорі і серце б'ється так само супокійно й тепло, як і прекрасне червневе сонце між небом і хлібами. Все, все було блаженно доброзичливе і людському серцю, й людській думці, тільки бричка, що летіла межею поміж хлібами з двома запряженими велетенськими білими кіньми, везла дикий неспокій, дику та бездумну боротьбу.

І випростала панна Варка праву руку, і зо всієї сили, на яку в ту мить була здатна, штульнула Гордія товщим кінцем пужална[27] із свого батога,