Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

не лише чималі території й частину населення, а й право мати армію. На початку 1920-х років країна потерпала від гіперінфляції і політичного хаосу. Але навіть попри це, принаймні потенційно, вона залишалася найпотужнішою країною в Європі. За кількістю населення Німеччина поступалася лише Радянському Союзу, за промисловим потенціалом не поступалася нікому; під час війни країна не знала окупації, а ймовірність німецької експансії явно випливала з логіки повоєнного устрою. Щойно бойові дії в Європі завершилися, німецький уряд швидко знайшов спільну мову з Радянським Союзом. Зрештою, і Берлін, і Москва прагнули переглянути устрій Європи за рахунок Польщі. Обидві країни хотіли вийти з міжнародної ізоляції. Тому-то демократична Німеччина і Радянський Союз підписали в 1922 року Рапальський мирний договір, відновивши дипломатичні стосунки, торгівлю і почавши таємну військову співпрацю.

Для багатьох німців процес самовизначення ніс із собою і свого роду кару, і певну надію. За межами Німеччини опинилося близько десяти мільйонів німецькомовного населення, колишніх підданців Габсбурзької монархії. Близько трьох мільйонів з них жили в північно-західній Чехословаччині, якраз на кордоні з Німеччиною. Німців у Чехословаччині жило більше, ніж словаків. Майже все населення Австрії, яка лежала між Чехословаччиною і Німеччиною, розмовляло німецькою мовою. Тим не менше Австрія за умовами Сен-Жерменського мирного договору мала існувати як окрема держава, хоча більшість її населення воліла входити до складу Німеччини. Адольф Гітлер, лідер Націонал-соціалістичної робітничої партії (НСДАП), що виникла 1920 року, був саме австрійцем, палким прихильником аншлюсу — об’єднання Австрії і Німеччини. Національна єдність — така драматична мета повною мірою відповідала амбіціям Гітлера.

Згодом Гітлер обійме посаду канцлера і підпише з Радянським Союзом угоду, яка розділить Польщу. Йдучи на цей крок, він доведе до крайнощів ідею, яку розділяли багато німців: кодони Польщі нелегітимні, а польський народ не заслуговує на державність. У чому Гітлер розходився з іншими німецькими націоналістами, так це в планах, що робити далі, після підкорення Польщі та об’єднання всіх німців ув одній Німеччині: звільнити Європу від євреїв і завдати удару по Радянському Союзу. На шляху до цієї мети Гітлер пропонуватиме дружбу і Польщі, і Радянському Союзу та доволі довго не повідомлятиме німцям про свої радикальні наміри. Але катастрофічні візії супроводжували націонал-соціалізм від самого початку.

Коли 1921 року воєнні катаклізми в Східній Європі нарешті закінчилися, Ленін та його соратники мусили перегрупувати сили й зібратися з думками. Втративши через поляків європейські перспективи, більшовики мусили вгамувати свій революційний запал і взятися до розбудови соціалістичної держави. Ленін і його послідовники брали за очевидне, що вся влада має належати їм; насправді провал загальноєвропейської революції став виправданням жаги більшовиків до політичної влади. Влада мала бути централізованою, щоб мати змогу завершити революцію і захищати її від капіталістичних ворогів. Більшовики швидко заборонили інші політичні партії і тероризували політичних конкурентів, звинувативши їх у реакціонерстві. Єдині вибори, на яких була хоч якась конкуренція, більшовики програли, тому інших навіть не починали. Червона армія, хоч і зазнала поразки в Польщі, здолала опір інших збройних сил на території колишньої імперії. Більшовицька спецслужба, ЧК, знищила тисячі людей, утверджуючи нову радянську державу.

Однак взяти гору в насильстві було легше, ніж збудувати новий лад. Марксизм якось не дуже скидався на програму будівництва багатокультурної країни селян і кочівників. Маркс припускав, що революція передовсім відбудеться в промислово розвинених країнах, і лише принагідно звертав увагу на селянське і національне питання. А тепер російських, українських і білоруських селян плюс середньоазіатських кочівників слід було якось спонукати будувати соціалізм в ім’я робітничого класу, який зосереджувався в російськомовних містах. Більшовики мусили трансформувати успадковане доіндустріальне суспільство й побудувати індустріальне, якого ще не знала історія; лише тоді вони матимуть змогу змінити це індустріальне суспільство на користь робітників.

Перш ніж почати соціалістичні перетворення, більшовики мусили виконати певну конструктивну роботу, яку зазвичай бере на себе капіталізм. Створивши промисловість, вирішили вони, держава оберне лояльність представників розмаїтих культур радянських республік на користь ширшого політичного утворення, яке знівелює будь-яку національну різницю. Розв’язати селянське і національне питання — план грандіозний, і більшовики приховували головний його підтекст: що вони є ворогами власного населення, незалежно від того, як його класифікувати, за класовими ознаками чи національними. Вони вважали, що суспільство, яке їм дісталося, це історичний пережиток, ніби закладка, яку треба вийняти перед тим, як перегорнути сторінку.

Щоб утвердити свою владу після війни і знайти лояльні кадри для майбутньої економічної революції, більшовики мусили піти на певні компроміси. Підконтрольні їм нації, ясна річ, не отримали реального державного суверенітету, але й піти у забуття їм не судилося. Хоч марксисти вважали, що модернізація підриватиме позиції націоналізму, більшовики вирішили залучити до справи індустріалізації Радянського Союзу інші нації, принаймні національні еліти. Ленін не виступав проти національної ідентичності неросійських народів. Радянський Союз являв собою федерацію, що складалася з власне Росії і сусідніх національних республік. Практика кадрових і освітніх преференцій сприяла лояльності та довірі з боку неросіян. Будучи підданими однієї багатонаціональної держави, а потім урядовцями іншої, більшовики були здатні на розумні й тактовні дії в національному питанні. Чільні діячі російського революційного руху не були чистокровними росіянами. Ленін увійшов в історію як російський діяч, але в його жилах текла також шведська, німецька, єврейська і російська кров; Троцький був євреєм, Сталін грузином.

Нації мали бути створені за новим комуністичним зразком; перш ніж дати раду з селянами, їхнє життя слід було полегшити. Більшовики пішли на компроміс із селянським населенням, свідомі того, що він тимчасовий, як того й боялися селяни. Новий радянський режим віддав селянам землю, яку ті захопили в колишніх землевласників, і дозволив продавати продукти своєї праці на ринку. Воєнна розруха привела до страшного дефіциту харчів; більшовики проводили реквізиції продовольства, яке розподіляли по картках серед лояльних верств. У 1921–1922 роках від голоду й супутніх хвороб померло кілька мільйонів людей. Більшовики винесли урок, що їжа — це зброя. Але щойно вони вийшли переможцями з громадянської війни, як виникла потреба в надійному джерелі харчів. Вони обіцяли народу мир і хліб, тож мусили забезпечити хоч мінімальну кількість першого і другого, принаймні на якийсь час.

Ленінська держава являла собою набір активів для майбутньої економічної революції. Радянська держава визнавала існування націй, хоча марксизм обіцяв світ без них; радянська економіка дозволяла ринкові відносини, хоча комунізм обіцяв колективну власність. На момент смерті Леніна, в січні 1924 року, вже точилися дискусії про те, коли саме і в якій