Міа Натан - Пір'їнка, Міа Натан

   — Юра і я своїми тілами створюємо додатковий бар'єр від фронтальних загроз, особливо якщо ззаду є машина прикриття. Так менше помітно, де ви знаходитесь в салоні й чи ви взагалі там. На передньому сидінні ваша позиція очевидна для супротивника, відсутні  зовнішні прикриття, ви затиснута у півметровому просторі, де у разі нападу подітися вже нема куди. Тим паче…

    — Добре, добре, — дещо роздратовано перебила я його. — Зрозуміло! 

   (Оце його "бу-бу-бу"! На парах у Мармизькіна веселіше, а це наш самий занудний викладач.) 

    — І ще одне, перш ніж ми перейдемо до практичних занять. (Ще й практичні заняття! Двинуться!) Щодо статусу прикріпленого та інших співробітників охорони.

   Артем зробив невеличку паузу та сказав:

   — Прикріплений (як і інші охоронці) не є дворецьким, слугою або носієм речей. Дуже часто охороняємі передають свої особисті речі охоронцеві. Особливо жінки, бо вважають, що в обов'язки охоронця входить носити всі її речі: сумки, пакети, покупки.

     — А хіба ні? — перебила я його. — Тобто, ти пропонуєш мені самій тягати важезні сумки?   

   (Тут я, звичайно, трохи лукавлю — я вже давно ніякі сумки не тягаю, для цього є спеціально найняті люди.  Але ж теоретично таке може бути. Та й просто поставити на місце цього "розумника" зайвим не буде. Щоб тонус не втрачав, та не мав звички так зі мною розмовляти.) 

   — Я хочу відразу владнати це питання, — занадто спокійно відповів він. — Я — охоронець, а не носильник. 

   — Ти що, "Тілоохоронця" передивився? — глузливо поцікавилась я. — Щоб ти знав, ти геть не Кевін Костнер! Не тіш себе!

    — А Кевін Костнер геть не я, — самовдоволено відповів цей чванько. — Але, попри все, для того, щоб я міг нормально виконувати свою роботу, тобто охороняти ваше життя, я повинен мати вільні руки.

   — Зрозуміло. "Раптом війна, а я втомлений", так? — глузливо запитала я його.

   —  Щось таке. 

   (Зануда, та ще й чванько! Здається, моє завдання не закохатися у нього стає все більш реалістичним.)

   Практичні заняття.

   Зараз розкажу вам смішне — ми з усією серйозністю тренувалися сідати в та виходити з машини. Я не жартую! Якщо сідати в авто без помилок мені ще якось вдавалось (Нічого не говоріть! Я знаю, як це звучить!), то от, як виявилось, виходити з автівки я геть не здябна. То вийшла раніше, ніж треба; то сама взялась зачиняти дверку, а, виявляється, її зачиняти взагалі не потрібно. Принаймні мені так точно.

    Артем тримався спокійно та терпляче, лише раз важко зітхнув.

    Після чергового виходу з автівки, я, вже не на жарт знервована, готова була вибухнути своїм незадоволенням будь-якої миті. Але саме в цей момент Артем з такою ніжністю та теплотою поглянув на мене, що я миттю відійшла. А він турботливо запитав:

   — Втомилася?  — й відразу поправив себе. — Вибачте, втомилися. 

    — Та, бог з ним, давай вже на ти, — чомусь розтанула й попливла я. 

    Він посміхнувся мені й м'яко кивнув. 

    — Ти — молодець! Більшість клієнтів, а особливо клієнток, починають капризувати, а то й взагалі відмовляються відпрацьовувати стандарти. Їм це здається дурнею, не вартою витраченого часу. Але такі дрібниці часто рятують життя. Тож, ти як? Маєш ще трошки сил? Щоб ми вже закінчили відпрацьовувати вихід з машини.

   Я кивнула в знак згоди.

    — Але швидко! — застерегла Артема.

    — Звичайно, моя пані! — відповів він та посміхнувся відкритою бешкетною посмішкою.

   Серце тьохнуло в грудях соловейком. Вгамуйся, дурне! 

 — Зараз будемо відпрацьовувати раптовий напад в момент виходу з автівки.

   Артем вмить знову став серйозним. 

 — Будь ласка, просто роби те, що я кажу, не бійся й не пручайся. Й, заради бога, без самодіяльності. Просто довірся мені. 

    Артем посадив мене в автівку, сам сів на своє місце. Все, як ми відпрацьовували. Юра завів машину. Ми проїхали декілька метрів та зупинились. Мотор лишився працювати. Артем вийшов з машини, озирнувся навколо, став так, аби я була максимально захована за ним та відчинив дверку. 

   — Можна, — сказав мені. 

   Я вийшла й навіть зробила декілька кроків. Все наче було спокійно. Але змінилося за якусь долю секунди.

    — Тривога! — почула голосний окрик Артема.

  Я нічого не встигла усвідомити, коли Артем геть безцеремонно й грубо схопив мене за талію та буквально закинув в салон через заздалегідь залишену відчиненою дверку (От чому її відразу не зачиняють!) та повалив на заднє сидіння. Було трохи боляче.

  — Що ти робиш? — верескнула я.

   Він не відповів. За секунду Артем був вже на мені. (Який же він тяжкий! Таке відчуття, що мене привалило кам'яною брилою.)

   — Газу! — крикнув водію й машина рвонула з місця. Але буквально відразу зупинилась.

   Артем ще якийсь час залишався лежати на мені. Й хоча він відразу піднявся на руки, я добре відчувала всю міць його тіла та відчувала його тепло, що огорнуло мене звідусіль. Наші погляди зустрілися і я відчула, що гублюся в глибинах його дивовижних смарагдових очей. Декілька секунд таких задивлялок… і я зрозуміла, що біда —  тону у  величезному гарячому морі. Кинуло в жар і пересохли губи.