Ростислав Семків - Уроки короля жахів: Як писати горор?, Ростислав Семків

вважайте! — наче каже автор. — Бо як вони образяться, то кров’яка таки бризне». І це дійсно дуже гуманістично: у Кінґа є випадки, коли сильні персонажі слабнуть, але значно частіше слабкі стають сильними.

Про реалізм третього ступеня — найреалістичніші романи Кін-ґа — теж потім. Але в «Керрі» не просто відчуття, що (вигадане) містечко Чемберлен таки існує десь у наших околицях: автор додатково дбає, аби ми повірили в цю історію — там додано протоколи поліцейських, листи, газетні замітки і т. д. Дехто з дослідників вважає, що саме така динамічна структура була головним козирем «Керрі».

Мені особисто видається, що виняткову роль відіграла ще й упертість Кінґа. Ну він же більше десяти років писав і штурмував видавців, перш ніж прийшов справжній успіх. Так само, як один із його вчителів — Рей Бредбері. Рей лупав сю скалу всі 40-ві й на початку 50-х вибухнув. Стівен шарпався усі 60-ті, добряче вивчив жанр,

набив руку, розібрався в настроях видавничих дядьків і тіток — і також рвонув на кілька літературних мегатонн. У термоядерній боєголовці ядерна бомба виконує функцію запалу. Рей розігрів простір американської літератури жаху більш ніж добре. А Кінґ — це воднева бомба горору. Він бере прості елементи повсякдення — десь як водень і кисень, — плавить їх докупи й отримує океан енергії. Унаслідок цього лишається ще щось життєдайне — жива вода читацького задоволення та творчої насолоди. «Тож пийте, — каже Кінґ наприкінці своєї книжки про письмо, — пийте й напувайтеся».

Якраз перед виходом «Керрі» трапляється сумне: від раку помирає мама — Рут. Стівен і його брат Дейв поруч у прикінцеві години її життя. У спогадах Кінґ постійно повертається до того часу — щемку історію з останньою цигаркою, яку брати прикурюють для мами Рут, пам’ятаємо із «Про письменство». Матір встигла почути «Керрі»: її сестра, тітка Стівена, читала їй вголос чистовий варіант рукопису.

А тим часом у замку Doubleday, очікуючи на солідні продажі, у Кінґа купують права на тверду палітурку за 2500 $ (отой чек, що порятував Наомі) та друкують перший наклад у 30 000 примірників. Більше жодних відсотків — лише гонорар авансом. До того ж договір обумовлює, що чотири наступні книжки з’являться у тому-таки видавництві, а всі додаткові надходження (права на м’яку палітурку, радіо- та телетрансляцію тощо) Кінґ і Doubleday ділитимуть порівну. Як для молодого автора — договір чудесний, хоча в разі успіху, звичайно, здирницький.

Тут потрібно сказати два слова про особливості книговидавничого ринку в США. Ясна річ, гонорар буде відсотком від кількості проданих примірників — це називається «роялті», і в Америці та ще й для молодих авторів воно значно менше за сталі європейські 10 %. «Керрі» у твердій палітурці 1974 р. у різних крамницях коштувала від 5.95 $ до 19.95 $, проте навіть якщо взяти найнижчу ціну, помножити її на наклад і вирахувати відсоток, то побачимо, що перший значний аванс 27-річного Кінґа склав лише 1.5 % від загальної суми, яку мало заробити видавництво, якби реалізувало увесь тираж. Оскільки Doubleday продало тільки 13 000 примірників, то вийшло, що аванс був трохи більшим за 3 % від отриманого видавцями. Якщо зіставити чисельність населення у Штатах тоді і в Україні тепер, то це все одно, що зараз котрийсь наш видавець грохнув би дебютний текст молодого письменника кількістю в 5000 примірників, а продав лише 2000.

За твердою палітуркою у Штатах, як правило, йде перевидання в м’якій. Пейпербек буває різний: якісний (quality paperback) не відрізняється від твердої палітурки форматом і також має хороший папір; є простіші, а є зовсім прості — так звані ринкові пейпер-беки — кишенькового формату книги на сердито дешевому папері (знаємо, бачили, засуджуємо). Але в Америці такі книжки чомусь тривалий час знаходили свого покупця. Якраз цей сектор, на відміну від твердих палітурок для гурманів, тепер активно трансформується в електронний формат. Проте в 70-х був справжній бум м’яких палітурок: здебільшого видавництва, що спеціалізувалися саме на пейпербеках, давали автору значний аванс, а далі реалізували 1 000 000+ кишенькових книжечок по 1—2 $. Це ще один момент, чому в нас не вийде точно так, як у Кінґа: немає широкої мережі продажів, як у США, де не лише кількасот тисяч крамниць і дрібних точок реалізації, а й украй активні бібліотеки. З іншого боку, ми просто не знайдемо такої кількості читачів (у чому я й далі схильний звинувачувати перевантажену і обтяжену пафосом шкільну програму з літератури).

Видавництво NAL (New American Library), яке 1948 р. відокремилося від британського Penguin, зосередилося саме на пейпербе-ках: друкувало класику і водночас шукало молодих перспективних авторів (назву серії Signet Books можна кітчево-пишно перекласти як «Книги, помічені печаттю»). На початку 70-х сумарний тираж NAL складав 30—50 мільйонів примірників на рік. Загалом же за майже 40 років свого існування видавництво друкануло 1 мільярд книжок (1987 р. NAL знову поглинув Penguin, а того поглинув Pearson, якого потім поглинув Random House). Це вони знайшли Кінґа. Це вони зробили його справжнім королем.

NAL запропонувала Стівену 400 000 $ разового авансу, що, імовірно, було ризиком, бо автор мав хіба невелику аудиторію тих, хто знав його публікації в журналах. На щастя, книжка пішла, і вже упродовж першого року було продано мільйон 330 тисяч примірників м’якої «Керрі». У книжці «Про письменство» Кінґ із гострою приємністю згадує момент, коли йому повідомили про гонорар. Ми пам’ятаємо умови договору, згідно з яким Стівен отримує лише половину суми, але ж це 30 його річних вчительських зарплат! Того ж року він перестає викладати, аби зосередитися тільки на письмі.

Наступні кроки. Тріумф

Натхненні першими успіхами, у Doubleday зразу ж запитали Кінґа: «Де? Другий? Роман?» — і знаєте, Стів мав що їм відповісти! О, в нього було заготовано ще чотири майже закінчених романи — видавці знову змогли вибирати. Томпсон пророче поставив на вампірячу сагу, яка спершу називалася за йменням вигаданого містечка — «Jerusalem’s Lot». Далі пряму алюзію було знято, і читачі отримали ефектний римейк історії Дракули, відомий в українському перекладі як «Доля Салему». Кінґ почав писати текст за два роки до того. «Просто хотілося уявити, — скаже він пізніше в одному інтерв’ю, — що трапиться, коли в якомусь нашому невеличкому містечку оселяться вампіри». З іншого боку, це був концептуально продуманий крок: