Йон Колфер - Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці, Йон Колфер

class="p">— Мали. Мій підрозділ спостерігав за тим, як їх розтоплювали. Та стежили ми за ними не дуже уваж­но. Вони ж працювали від сонячного акумулятора, який і десяти років не протримався б. Мабуть, хтось поцупив кілька.

— Трохи! Глянь лише, скільки тут батарейок. Нам іще гоблінів із «Софтноузами» не вистачало.

Технічно «Софтноуз» працював так: на бластер чіпляли інгібітор, який дозволяв лазеру зменшувати швидкість, отже той пронизував ціль. Спочатку його виготовили для шахт, але жадібні виробники зброї дуже швидко зрозуміли, як іще ним можна скорис­татися.

«Софтноузи» дуже швидко заборонили, з тієї при­чини, що ця зброя вбивала, а не вводила в непритомний стан. Час від часу «Софтноузи» опинялися в руках якогось бандюка. Але цього разу все було не схоже на містечкову бучу. Схоже, хтось планував серйозну справу.

— Знаєте, що найгірше в цій ситуації?

— Ні, — удавано спокійно сказав Рут. — Розкажи нам, будь ласка, що ж тут найгірше?

Фоулі повернув гвинтівку.

— То, як «Софтноуз» пристосувався до людських батарейок. Дуже винахідливо. Гобліни до такого б ніколи не додумалися.

— Але навіщо переробляти «Софтноуз»? — спи­тав командир. — Чом би просто не взяти старі соняч­ні батареї?

— Такі батареї уже справжній раритет. За них можна просити стільки золота, скільки вони важать. Антиквари використовують їх для різноманітних старовинних гаджетів. І не можна побудувати фа­брику з виготовлення сонячних батарей, щоб мої сенсори не зафіксували випромінювання.

Рут запалив свою улюблену грибкову сигару.

— Скажи, що це і все. Просто скажи, що більше нічого поганого немає.

Холлі помітила біля ангара якийсь спалах. Рут пе­рехопив її погляд і покрокував до шахти. Командир заліз у транспортер.

— Що це в біса таке, Фоулі?

Кентавр провів рукою по обшивці транспортера.

— Дивовижно. Неймовірно. Вони зібрали його з брухту. Повірити не можу, що ця штука може віді­рватися від землі.

Командир закусив сигару.

— Коли перестанеш демонструвати захоплення гоблінами, Фоулі, поясниш, звідки Б’ва Келл дістали цю штуку. Мені здавалося, що всі транспортери, які Виходять з експлуатації, знищуються.

— І я так думав. Сам відправив деякі з них в остан­ню подорож. Цей транспортер працював на Е1, доки капітан Шорт не підірвала його минулого року. Па­м’ятаю, як сам виписував ордер на утилізацію.

Рут кинув на Холлі сердитий погляд.

— Отже, тепер на додачу до лазерів маємо час­тини транспортерів, що уникли утилізації. Дізнайся, як цей транспортер сюди потрапив. Розбери його на гвинтики. Хочу, щоб кожний кабель перевірили на відбитки і ДНК. Прогоніть через комп’ютер усі серійні номери. Пошукайте, чи немає в них чогось спільного.

Фоулі кивнув.

— Слушна думка. Подумаю, кому доручити.

— Ні, Фоулі. Займися сам. Це дуже важливо. Тож нехай твої теорії змови кілька днів відпочинуть. І знайди мені ельфа, хто все це продає.

— Але, Джуліусе, — обурився кентавр, — Це ж ро­бота для дрібноти.

Рут зробив крок до Фоулі.

— По-перше, не називай мене Джуліусом, цивіль­ний. По-друге, я 6 сказав, що це робота для віслюків.

Фоулі помітив, як на командировій скроні пуль­сує вена.

— Зрозуміло, — сказав він і витяг кишенькового комп’ютера. — Негайно беруся до справи.

— От і добре. А тепер, капітане Шорт, що там роз­казує наш полонений із Б’ва Келл?

Холлі знизала плечима.

— Нічого особливого. Іще непритомний. Іще мі­сяць кашлятиме сажею, якщо оговтається. Та ви зна­єте, як працює Б’ва Келл. Солдатам нічого не розка­зують. Цей хлопець — дрібнота. Шкода, що Книга забороняє застосовувати месмер до інших ельфів.

— Гм, — сказав Рут, і обличчя в нього стало черво­ним, як зад у бабуїна. — Іще більше шкода, що Ат­лантична Конвенція заборонила сироватку правди. А то б ми його накачали сироваткою, і він би заспі­вав, як п’яничка. — Командир кілька разів глибоко вдихнув, щоб заспокоїти серце, доки воно не виско­чило. — Зараз ми маємо дізнатися, звідки ці батарей­ки, і чи потрапили якісь інші в руки ельфів.

Холлі набрала повні легені повітря:

— Маю теорію, сер.

— Не кажи, — гримнув Рут. — Артеміс Фаул, так?

— Хто ще? Я знала, що він повернеться. Знала.

— Ти знаєш правила, Холлі. Він переміг минулого року. Гру закінчено. Так написано в Книзі.

— Так, сер. Але зараз вже зовсім інша гра. Нова гра, нові правила. Якщо Фаул постачає зброю Б’ва Келл, ми можемо принаймні перевірити.

Рут замислився. Якщо за цим стоїть Фаул, то дуже скоро на них чекає халепа.

— Не хочеться мені допитувати Фаула на його те­риторії. Але й сюди привезти його не можна. Тут та­кий тиск, що його просто розчавить.

Холлі не погодилася.

— Триматимемо його в безпечному середовищі. Місто захищене спеціальним екраном. Транспорте­ри також.

— Гаразд, — нарешті погодився капітан. — Приве­зіть його сюди, поговоримо трошки. І великого чо­ловіка також.

— Батлера?

— Так, Батлера, — Рут помовчав. — Але не забу­вай, що сканерів у нас працюватиме небагато, Холлі. Не хочу, щоб ти скористалася ситуацією.

— Ні, сер. Тільки справи.

— Даєш мені слово?

— Так, сер. Гарантую.

Рут розтер підбором недокурок сигари.

— Не хочу, щоб сьогодні постраждав іще хтось. Навіть Артеміс Фаул.

— Зрозуміло.

— Хіба що це буде абсолютно необхідно, — додав командир.

ГЛАВА 3: ПОДОРОЖ ПІД ЗЕМЛЮ

Школа для молодих джентльменів Сент-Бартлебі

БАТЛЕР служив у Артеміса Фаула з тієї самої миті, як хлопець народився. Свою першу варту він відбув біля палати в пологовому будинку. Уже понад десять років Батлер був учителем, наставником і захисни­ком молодого спадкоємця. Ця парочка ніколи не роз­лучалася більше, ніж на тиждень. До сьогодні. Не було чого хвилюватися, він це прекрасно знав. Охоронець не повинен відчувати емоційну при­хильність до руки, яка його годує. Це впливає на поведінку. Але в години дозвілля Батлер уявляв юно­го Фаула своїм молодшим братом, якого в нього ніколи не було.

Батлер припаркував бентлі «Arnage Red Label» біля коледжу. Треба зауважити, що мускули у дво­рецького стали іще рельєфнішими. Артеміс жив у школі-інтернаті, а Батлер проводив більше часу в тренажерному залі. Якщо чесно, Батлерові набрид­ло качати залізо, та адміністрація коледжу заборони­ла тримати в кімнаті Артеміса гантелі і штанги. А коли садівник знайшов схованку охоронця під ку­щиками, тому взагалі заборонили з’являтися на те­риторії коледжу.

Артеміс вийшов через ворота. Коментарі доктора По не йшли у нього з думки.

— Проблеми, сер? — спитав Батлер, помітивши кислий вигляд свого працедавця.

Артеміс забрався до бентлі,