Володимир Лис - І прибуде суддя

Там і сядете на потяг. Послухайтесь – я вам добра бажаю. Інакше ви пошкодуєте, не раз іще пошкодуєте, що лишилися.

«Та він, окрім того, що схожий на жебрака, ще й божевільний», – подумав я. Як же від нього відчепитися? Я знову весь напружився.

– Добре, я побачу, – сказав якомога спокійніше. – Але не зараз, а вранці. Зараз я хочу відпочити. Як мені дістатися до вашого готелю?

Чоловік хрипко засміявся.

Я почув гострий терпкий запах, яким відгонило від нього. То був сморід чогось перегнилого й перепрілого, наче переді мною стояла не людина, а лежала купа ще торішнього листя. Купа, на яку цей обірванець щойно помочився, подумав з відразою я, почувши ще й запах аміаку.

– Ви можете дістатися до готелю, авжеж, можете… Тільки ви ніколи тоді не дістанетесь до самого себе, – сказав обірванець. – Бо такий шлях не пролягає через це місто. Це паршиве місто, яке називається Стара Вишня. Стара Вишня, ха-ха. Суцільна поезія. То ви не хочете вертатися?

– Можливо, завтра, – пообіцяв я, сподіваючись, що той нав’язливий чоловік відчепиться.

– Завтра? Завтра, тобто ніколи? – спитав жебрак. – Що ж, вам видніше. Ідіть до готелю. До готелю. Ось цією вулицею, потім повернете праворуч.

– Праворуч – коли? – уточнив я, прослідкувавши за помахом його руки.

– Коли побачите пошту. Пошту на розі. Її навіть у темряві можна роздивитися. Там два поверхи навіщось відмахали. Два поверхи для такого глухого задрипаного містечка…

Він затрясся, наповнений сміхом, який нагадував переливання води з пляшки в пляшку. І раптом замовк, напружено застиг, явно до чогось прислухаючись.

– Ви чули? – спитав, знов хапаючи мене за рукав. – Чули?

– Що я мав чути? – розсердився я, звільняючись від його чіпких пальців.

– Крик. Хтось ніби кликав на допомогу. Там… Знову. Чуєте?

Він показав кудись у темряву обіч станції, в той бік, де розчинився у темряві потяг. Я прислухався, але нічого, крім свисту вітру, не почув.

* * *

Чому я пішов за ним, за цим божевільним? Не тільки тому, що він умовляв, шарпав за рукав і переконував, ніби там попереду хтось кличе на допомогу. Мені раптом стало цікаво, авжеж, цікаво – куди він мене приведе? У якесь кубло розпусти, щоб пограбувати, а потім зарізати? Навряд чи в цьому містечку є якісь кишла. Плентаючись за ним, я відчував, як два почуття борються в мені: бажання повернутись і піти назад, доки ще бовваніє за плечима станція, і бажання штовхнути, вдарити цього ідіота, а тоді подивитися, як він зреагує: зарепетує, заплаче чи намагатиметься дати здачі? І все ж я не зробив ні першого, ні другого, я йшов, як і він, уздовж колії, ми обидва спотикалися об якесь каміння, дошки, ломаччя. Свистів за спиною вітер і дедалі більше шарпав поли моєї легенької курточки. Холод змусив мене застебнутися.

«До біса», – думав я, кляв і себе, і мого пришелепуватого проводиря, та все ж ішов за ним.

Під ногами шурхотіли галька й суха трава. Десь здалеку доносилися дражливі запахи – пахнув мовби полин, але тут же до нього додавсь інший – запах м’яса, що розкладається. «Може, він веде мене на якесь звалище?» – подумав я. Спинився. Супутник не помітив цього, його постать почала розчинятися у нічній безвісті. Я злякався, що мій проводир от-от зникне з очей. Темрява довкола нього ніби ще погустішала. Я взявся доганяти дивного чоловіка, що бурмотів собі щось під ніс, а наздогнавши, спитав:

– Куди ми йдемо?

– Якби я знав, – сказав той. – Але послухайте… Хіба ви не чуєте?

Я прислухався: і справді крізь посвист вітру почув слабкий стогін. Ледь чутний звук, що долинав мовби з глибини землі. Проте, ледь чутний секунду-дві тому, він раптом почав розростатися, стогнали вже наче зовсім поруч. То був стогін і людини, і якоїсь невідомої істоти. Майнула дивна думка, що то стогне сама поранена ніч, яка, здавалося, затягує нас обох у свої обійми. Та стогін раптово урвався, наче його й не було.

– Ніби там, – показав жебрак на підніжжя пагорбка, по якому тепер проходила колія.

Ми почали спускатися. Стогін то народжувався, то зникав.

Я побачив на землі чиєсь тіло. То була жінка. Вона лежала скорчившись і рукою загрібала під себе землю. Повільними рухами, напевне з останніх сил.

– Що з вами? – спитав я, опинившись поруч, але жінка не озвалась.

Ніяк вона не зреагувала й на мій доторк. На мої пальці, якими я взявся за її руку, поповзла цівка крові.

– Що будемо робити? – спитав я.

– Робити? – мов луна, озвався мій супутник. – Навряд чи ми чимось допоможемо їй.

– Треба кудись її віднести.

– Віднести? Боюсь, що це буде нелегко.

– Нелегко? Чому ви так вважаєте? – спитав я. – Вона, здається, не важка. Хоча б до найближчої хати.

– Найближчої хати? Та вам тут ніхто не відчинить.

– Не відчинить? Чому?

– Тому. Тому, що ніч. Тому, що ви у Старій Вишні.

– Тоді, може, викличемо «швидку»? – запропонував я.

– «Швидку»? – у здивуванні жебрака прозвучала нотка сарказму. – У цьому місті?

– Хіба тут нема «швидкої»?

– Є. Але вночі вона навряд чи приїде. Та й до лікарні далеко. Боюся, що нас там ніхто й не прийме.

– Не прийме? Чому? – я відчув, як до мене вертається глухе роздратування на цього чоловіка.

– Чому?… Ви питаєте – чому?

Жебрак, чи хто він був, раптом знов засміявся. То був страшний, навісний сміх явно божевільної людини. Він весь трясся, мовби виконуючи якийсь ритуальний танець. Видовище, якщо це можна так назвати, було жахливе. Густа, глупа ніч, поруч помирає жінка, і трясеться від навіженого сміху обірванець, схожий на прибульця з потойбічного світу. І хоч я ні в які потойбічні світи не вірив, мені раптом уперше за цю ніч по-справжньому стало страшно. Але це тривало мить, може, півхвилини. Лють, що досі за весь цей дурний, як я вважав, похід збиралася в мені, вихлюпнулася назовні. Я кинувся до божевільного чи до того, хто прикидався ним, і добряче трусонув його за плечі.

– Перестаньте сміятися, – наказав я і, коли той не послухався, стусонув його в груди.

– Ви б на моєму місці теж засміялися, – сказав жебрак, проте немовби отямлюючись. – Озирніться хоча б довкола. Ви бачили таке мертве місто?

– Мертве місто?

– Авжеж, без жодного вогника. Воно вмирає на ніч.

– Вмирає чи не вмирає, – все ще лютячись, сказав я, – а маємо щось робити. Ви знаєте, де тут лікарня?

– На іншому кінці міста.

– Дарма. Допоможіть її взяти на руки.

Жінка, а можливо дівчина, вже не стогнала. І все ж, нагнувшись над нею, я