Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

в лісок, який патрулювався австрійцями. Обоз захопили, спорядження підірвали на очах полонених, а самих їх погнали рити траншеї. Тут Загату впізнали. Якийсь збісілий полковник велів розстріляти продажного галичанина.

«Прищавий унтер випровадив мене за виселок. Я в душі попрощався з жінкою, з сусідами, відлічив десять кроків. «Бий», — кажу. Та доки німак заладував карабін, доки цілився, я бозна-скільки передумав. Згадалась церква, я на криласі виводжу тропарі, молодиці втирають сльози. Тут мені раптом так завихторилося заспівати, просто смертним хотінням. Ага! Усе перезабув. Ну, мало не плачу. Тим часом унтер цілиться, я тільки шрам бачу в нього над правою бровою. З відчаю роззявив пащу — само пішло. Витріщаюся на німака, а видіти вже не виджу. Коли він ні з сього ні з того запускає в мене грудомахою. Я стою ніби прикутий. Грудка пролетіла мимо вуха. Унтер другою — я ледве спромігся нагнути голову. Тоді я до нього задком і ходу…»

По справедливості оцінив Федорів голос священик Охітва. Це настільки нудний чоловік, що немає йому під сонцем рівні. Він наче пройшов катарсис од усіх людських гідностей: ні характеру, ні поважності, ще й гикавий. То ж заздрив малограмотному дячкові, який правив з п’ятого через десяте, однак доводив паству до сліз. Із досади Охітва причепився до Загати, що той зумисне перекручує слова в святому письмі. Федір поїхав до знайомого дяка і завчив усю службу. Пописько ще більше став його запідозрювати, тепер йому безнастанно причувалося, що Загата пересипає кондаки лайливими словами. За новим нагадуванням Федора прорвало, і він намолов Охітві три мішки гречаної вовни. Священик сполотнів, далі посинів, потім знову сполотнів і наказав «братчикам» та «сестрицям» висловитися з приводу титаревої поведінки (випробувана тактика для здирання шкури чужими руками, надто в післясоборну епоху). Ті плутано побубоніли, і Федір вилетів з церковного персоналу. Того ж вечора з тими ж таки «братчиками» вперше до безтями напився.

З того часу віддаленим хуторам стало зручніше поклонятися господові в Грушівській і Буштинській церквах, а дехто з колобродівчан, побачивши перед носом тацю для пожертвувань, кулею падав ниць і починав самозабутньо хреститися.

«Ой міся-а-а-цю, місяче-е-ньку…» — схлипував Федір на найнедосяжніших нотах. На його циліндричному, мов підрізаний глечик, чолі басарунком виступила синя жила. Губи закопилилися фігурними дужками. Не міняючи тону, Федір рикнув:

— Степан поїхав. Нехай їде…

— Котрий Степан? — запитав я.

— Брат стрієшний. Подався до кадри воювати. — його золотисті очі горіли тьмяно, як дві згасаючі вуглинки — А ти до Шехтмана?

— До Гривастюка. Контрактую камінь на хату.

Загата недовірливо зміряв мене поглядом, здригнувся.

— Здурів, Повсюдо. Здурів! Та ти знаєш, що ще може заваритися?

— Легковірні вірили в Седан. Та справа така: десять мільйонів убили, двадцять скалічили, кого далі нищити? Дітей?

— Шістнадцять років уже багатьом сповнилось.

— Радуйся, ручко всезлотая…

Однак Загата перестав мене слухати. «Я мав їх за мудріших, — бурмотів він, дивлячись під ноги. — Гадають, що збідали лиха. Готові світ поставити перед божим судом…» Далі перейшов на шепіт. Я пустився йти, та він рвонувся за мною.

— Повсюдо!

— Чого?

— А Степан поїхав, Повсюдо. Йой, горе, горе невеселе. З фронтів збігаються дезертири, — він пильно глянув на мене і, помовчавши, додав: — Дезертири заходяться будуватися, а цей готову хату покинув.

— Як ти думаєш, яке горе найстрашніше? — запитав я, відчуваючи в горлі давкий клубок.

— Смертельне, — заінтриговано, випалив Загата і вишкірився.

— Те, Федоре, котре нічого не вчить.

Загата постояв у п’яній задумі, сплюнув і, прямуючи під паркан, кричав:

— Тебе однаково заберуть, Повсюдо. Ти спеціаліст… теє… убивати. — Він вирівняним пальцем стукнув себе в скроню. — Тебе знайдуть, у-у-у! Знайдуть, — зареготав він. — Тебе ж не демобілізували…

— Гляди мені, - визвірився я, — бо так тебе мобілізую, що й на цвинтар не буде що нести. Короста! Самогонна пика!

Загата справив малу потребу І впритул підступив до мене:

— Бити п’яного, Повсюдо? А може, я пожартував? Я ж тебе люблю, Повсюдо! Навіть якщо ти втік з фронту, люблю. Ще й більше. Ой, не розумієш мене, Повсюдо. Якби в моїх силах, я дав би тобі такий папір, що тебе ніколи вже не взяли б на фронт. Та хто знає, може, я ще постараюся роздобути тобі такий папір?…

– Іди спати, — попросив я його. — Я теж пожартував.

— Так, Прокопе, — сухо мовив Загата, і в його очах на одну мить проглянув презирливий жаль до мене. — Іду спати. Перед сном підставлю жінці лице, щоб злість зігнала, а тоді засну. На мене ніхто не чигає…

У канцелярії було добре натоплено. Гривастюк писав при світлі гасової лампи, захистившись од прямих променів поставленою на ребро книжкою.

— Радий вас бачити, — буркнув він, на мить відірвавшись од роботи. — Сідайте, пане Повсюдо, я зараз.

Я взяв зі столу часопис. Рядки гнулися перед очима, як вужі: череп давив пудовою гирею.

«А що ти викинеш, пане війте?…»

Гривастюк од своїх попередників різниться бездоганним знанням польської і німецької мов, підтримує націоналістів і передплачує газети. Балакає Гривастюк мало і вагомо, сміється зрідка, але як уже вибухне, то на весь рот, по-справжньому цідить горілку, проте напоїти його неможливо. Це середнього зросту ставний чолов’яга з круглим приємним обличчям, увінчаним довгими запорозькими вусами. Від сили йому років сорок. Він любить вдати з себе простодушного більш-менш обтесаного селянина, але нехай тільки хто-небудь покладе пальця в зуби!..

— Фу! — Гривастюк почухав за вухом. — Удень по господарству клопотався, то надолужую увечері.

Він одкинувся на спинку крісла, втомлено примружився. На скронях посіялася сивизна, та, кажуть, узрить вродливу молодичку — очі спалахують, як лемеші на сонці.

Я розповів, що мене привело, перекинувся з Гривастюком кількома загальними фразами. Він насуплено про щось розмірковував, неуважно слухаючи мої відповіді, і, здавалося, тільки для того й розкривав рота з новим запитанням, аби додумати справу. Потім раптом довірливо поклав мені на коліно долоню і негадане схвалив мої наміри. Я злегка посміхнувся: бідна моя надія вбралась у пищики, а пір’ячко неодмінно виросте. Тепер я Гривастюка слухав абияк. Проте він помітив це і весело, по-змовницьки помахав олівцем, який тримав у руці, вклавши в свою посмішку дивне натхнення: воно зближувало і підстьобувало до одвертості.

Я вмовк. Тоді почав Гривастюк. Він заговорив масно-рясно, в п’яти реченнях охарактеризував сучасний момент, двічі торкався усіх сторін світу й закінчив тим, що варто почекати з контрактами.

— Ми оце отримали циркуляр, — сказав він. — Рекомендують чисто геть переписати всі документи на відповідних аркушах. На цьому тижні маю їх привезти. Признатися, перше довір’я — мені; в інших селах не тільки не