Дідьє ван Ковелер - Жуль, Дідьє ван Ковелер

миттю знаходив мій багаж. Фред зрозуміла, у чому річ, і дала собаці останній шанс, легко підштовхнувши Жуля, коли всіяний червоними зірочками сірий Samsonite проїздив повз нас. Жодної реакції. Фред мовчки взяла валізу і повела нас до таксі, яке чекало перед виходом F.

Дорогою ми обмінювалися боязкими пестощами і поцілунками. Потім задзеленчав її телефон, і аж до вулиці Вожирар Фред не полишали події, кошториси, відгуки в пресі. Жуль відвернувся від нас, скрутившись унизу на килимку.

Удома, не дочекавшись, поки я відчеплю повід, він прожогом кинувся до своєї плетеної лежанки — і вже не рухався.

Тоді я подзвонила докторові Осману.

*

Жак Осман був переконаним мізантропом, який завжди вважав собак найкращою причиною для зневажливого ставлення до людей. Хіба є двоногі, здатні знайти щастя у відданості, емпатії, самопожертві, обміні думками — аж до розпізнавання емоцій господаря, достоту його «друге я»? Коли я подзвонила, Осман відповів, що до відпустки у нього немає жодної вільної хвилини, а повертається він п’ятнадцятого серпня. Я двома реченнями змалювала йому ситуацію. І Осман призначив зустріч на ранок наступного дня.

Ефемерною усмішкою, що блиснула в його круглих очах — мов у кокер-спанієля — та сколихнула триденну щетину, доктор висловив радість за мої успіхи. І взявся до Жуля. Проте огляд і тести були для Османа лише формальністю: щойно почувши про симптоми, він визначив і діагноз, і спосіб лікування. Диплом ветеринара, докторська ступінь з етології[2] та тридцять років на посаді директора навчального центру — усе це давало йому підстави вважати собаку, що втратив свого сліпого, нещаснішим, аніж жінка, у якої відібрали улюблене цуценя.

— Алісо, я, звісно, вмію допомагати псам долати смуток, однак ви — перший у моїй практиці випадок одужання.

Доктор Осман бачив лише два виходи. Або Жуль за допомогою антидепресантів змириться з долею звичайної домашньої тварини на передчасній пенсії — яке марнування двадцяти тисяч євро на дресування! — або ж із дня на день він віднайде рівновагу і самоповагу, прив’язавшись до іншого сліпого.

— Зважаючи на чергу з бажаючих, я на вашому місці не вагався б ані хвилини. Цифри вам добре відомі: півтори тисячі собацюр на шістдесят дві тисячі сліпих. А цей пес — один із найкращих моїх учнів, Алісо, і ви це знаєте!

Я опустила очі. Пригадала вечір у приморському місті Ез, коли Жуль отримав дозвіл водити сліпого. Авжеж, мені відомо, що тільки завдяки втручанню Жака Османа, який тоді очолював Федерацію у регіоні Приморські Альпи, я потрапила до першого рядка списку. Я просто розчулила доктора. А тепер він вбачав у мені лише перешкоду.

— Перед вами, — вів доктор далі, — нове життя. І намагатися прив’язати до нього Жуля було б виявом егоїзму. Тим часом він іще п’ять-шість років може допомагати якомусь сліпому, який радітиме гідності та доброті собаки-поводиря. А втім, Алісо, рішення за вами.

Пішла я від нього одна.

*

Лише в автобусі я усвідомила, що трапилося. Весь шлях додому ридала, пригадуючи рішучі відповіді доктора Османа на мої зауваження.

— Звісно ж, ви його любите, і він вас любить також, проте це не проблема! Ваша раптова самостійність послабила цей зв’язок.

— Хіба він не може призвичаїтися?

— Може, але лише зрадивши своїй суті. Відмовившись від інстинкту, навичок і призначення. Згадайте той випадок із валізою в Орлі. Зіткнувшись із втратою своїх переваг, пес відповів бунтом. Достоту дитина! Він почувається непотрібним, приниженим, забутим — тож починає викручуватись і провокувати. Однак набутки дресування не ушкоджено: він просто мусить забути вас.

— Я вже не зможу з ним бачитись?

— Я би не радив. Принаймні у перші кілька місяців.

— Але ж він думатиме, що я його покинула!

— Ми цього й хочемо! Це цілком логічно. Краще вже надто різка розлука, ніж емоційний біль, що пронизує пса від кожного вашого погляду. Щойно ви вийдете із кабінету, я виберу зі списку пацієнта, досьє якого найменше скидатиметься на ваше. Необхідність пристосовуватися до нової залежної людини, та ще й за цілком інших умов, миттю виведе Жуля з депресії.

— Але ж ми з ним ще ніколи не розлучалися!

— Авжеж, йому вас бракуватиме — і певний час, відпочиваючи, він бачитиме вас у своїх снах. Рефлективна любов до вас нікуди не подінеться — але це єдине, що лишиться! Решта перетвориться на щось туманне, суперечливе і незрозуміле. Забудьте про Жуля, Алісо, забудьте заради нього! Якщо він залишатиметься поруч із вами без дії, то за місяць просто загине!

Я підписала дарчу на користь Федерації, яка надала мені в користування Жуля сім років тому. Ніколи мені не забути погляд собаки, коли я виходила із кімнати. Уже кілька днів він не ходив поперед мене, однак цього разу навіть не підвівся, аби провести мене. Він знав. Зануривши носа у килим, похнюпивши вуха, Жуль просто дозволив мені піти. Піти, дивлячись на світ уже власними очима.

Якщо у пам’яті карбуються подібні картини, навіщо взагалі бачити світ?

*

До зупинки на авеню Монтеня я дійшла, почуваючись повністю знесиленою. Мимоволі йшла, простягнувши ліву руку вперед. Немовби оті нещасні, яким болить ампутований орган. Ні за що б нікому тоді не зізналась у цьому відчутті, але знову бачити світ наодинці було значно болючіше, ніж нічого не бачити вдвох. Особливо коли треба було зустрічати десятки охочих привітати мене з одужанням.

Я піднялася вулицею Бейяра — мої ноги знали найменші тріщинки у її бруківці — і взялася блукати по кабінетах RTL, дякуючи колегам, уперше відкриваючи для себе обличчя, які відповідали (або не відповідали) їхнім голосам. Вистрілило шампанське. Вони так раділи за мене! Я не мусила приховувати від них те, що вони сприйняли за сльози щастя. На запитання: «А як там Жуль?» я спочатку хотіла відповісти: «Відпочиває», — та зрештою все розповіла.

Аби не слухати коментарі колег, я пішла начитувати новини — голос тієї, що мала заміняти мене, тремтів від почуттів. Я ще була на лікарняному, проте це не стосувалося голосових зв’язок. Це хоч якось могло відволікти.

П’ять наступних годин я начитувала дурнуваті тексти про різноманітні чутки, політичні і народні пересуди — відібрані відповідно до смаків аудиторії. Наприкінці дня я аж кинулася до Фред, якій вдалося знайти жести й слова, аби я хоч на чверть години забула про свого пса.

— То мені скасувати резервування в Трувілі?

— О ні, Фред, у жодному разі!

— Але ж там ти тільки й думатимеш, що про нього! Його миска у спальні, його ранковий круасан... Уявлятимеш, як він гасає пляжем, плаває поруч із тобою, приносить тобі мушлі, ходить за льодом