Дідьє ван Ковелер - Жуль, Дідьє ван Ковелер

він відступив, підібгавши хвоста. Я мовчала, затамувавши подих і розкривши обійми — запрошуючи Жуля підбігти до мене. Кілька секунд він тремтів, потім дуже повільно наблизився з ледь чутним гарчанням. Я не рухалася. Спостерігала за тим, як він обходив мене, як принюхувався сторожко. Вдихнувши запах, він висолопив язика, щоби лизнути мене, проте одразу забрав його, не наважившись на контакт. Очима Жуля пропливав океан суперечливих відчуттів — і від цього його тілом бігли дрижаки. Раптом я згадала Рене — кур’єра з радіокомпанії. У нього був рак горла, і коли Рене повернувся після курсу хіміотерапії, старенький спанієль не тямив себе від радощів, поки не почув голос хазяїна. Це була інша людина. Авжеж, спанієль упізнав хазяїна, його запах, поставу — проте це була інша людина. Мій лабрадор переживав такий самий шок. Аліса могла пересуватися самотужки, відчиняти двері без його допомоги, ловити на льоту м’ячик, дивитися просто в очі — ні, це вже була інша Аліса.

Жуль прожогом кинувся до джипа, почав дряпатись у дверцята. Тато похапцем прочинив для нього багажник. І пес пірнув у нагромадження вудок, ласт і сачків — о Господи! — забуті назви, барви й обриси цих речей раптом спливли в моїй пам’яті... А Жуль тимчасом чимдуж повернувся до мене, затиснувши у зубах повід. Пес поклав його мені під ноги. Не жертовно чи виконуючи певний обряд. Ні — це радше скидалося на наказ.

Я підібрала повід, навпомацки причепила його, намагаючись повторювати жести, які були притаманні мені раніше. Підвелася в очікуванні, дозволила Жулеві провести мене до авта. Його хвіст рефлекторно гойднувся тричі, а потім ніби приклеївся до лівої задньої лапи. Міцно вчепившись у повід, я заплющила очі — так було значно простіше. Пес провів мене до пасажирського сидіння. Я шукала ручку дверцят, мацаючи з хибного боку. І він писком спрямував мою руку.

*

Наступного дня, прокинувшись, Жуль начебто забув про вчорашній випадок. Це було ніби поганим сном. Однак те, як я пестила пса, не маючи змоги не дивитися просто на нього, знову занурило його у нову реальність. Він зістрибнув з ліжка і скрутився в своєму кошику.

Витягнути його звідти не вдавалося нічим. Ні ароматом барбекю, ні сусідським котом, ні брязкальцями. Світ мовби втратив правила, і Жуль не хотів нічого відчувати, бачити й чути. Лише посеред наступної ночі він наважився підлізти під мою ковдру. І я, заплакавши, обійняла його. Я казала, що це досі я, що так само люблю його, що зі мною трапилося дещо надзвичайне, проте це не вплине на наші стосунки. Казала і знала, що брешу. Бо не погоджуся знову осліпнути, аби повернути собаці втрачений сенс життя.

*

Я сподівалася, що повернення до Парижа, до звичних умов трохи заспокоїть собаку, наповнить звичними для нього непосидючістю, добрим апетитом та жагою до життя. Прагнучи допомогти Жулеві, на час подорожі я знову перетворилася на незрячу. Укотре скористалася перевагою пріоритетної посадки. Я знову сиділа в інвалідному візку, не робила нічого сама. Однак пес не виявляв бажання долучатися до моєї гри. Хіба можна обманути собаку? Він відчував, що невдовзі я обходитимусь без його допомоги. Жуль уже не мусив бачити за двох. Не мусив реагувати замість мене, діяти відповідно до моїх рефлексів, долати замість мене перешкоди та відстані, обходити великі предмети тощо. Жуль уже не керував рухом — він чекав, поки я сама його підштовхну. Достоту пенсіонер, пес ніби дозволяв знемозі і слабкості заступити свою майстерність.

Не чекаючи команди, він спокійно усівся на ескалаторі в Орлі — замість стежити за тим, коли залізні східці добіжать до кінця, і завчасно попередити про це мене. Аж раптом підскочив на гумі рухомих східців, став у нашорошену позу і прикипів очима до бетонного тунелю рівня «Відправлень», де майоріло щось на кшталт світло-зеленого дерев’яного фіакру. Жуль заскавучав, витягнувши шию. Коли вид заступив один із рекламних щитів, пес сіпнувся, намагаючись піднятися на кілька сходинок. Але я його стримала. Певно, пес вишукував отого продавця, який випустив його з клітки. Однак ми не мали часу іти на прощу до рівня «Відправлень»: двадцятьма метрами нижче серед натовпу нас чекала Фред.

Авжеж, я була шокована. Як могла, замаскувала це зворушенням від нашої зустрічі. Шість років дружби, любові, проведених разом вихідних — і лише поривчастий рух Фред до мене дав змогу мені впізнати її. А обійми миттю повернули до спогадів про її парфуми, доторки й ніжність... Проте біль так і залишився зі мною.

— Еге ж, ти вважала мене молодшою, — зауважила Фред, яка не мала звички до ілюзій.

Я виграла трохи часу, пославшись на ще нечіткий зір і темні окуляри, які ще тиждень мусила носити.

— А себе ти вподобала?

Це питання було поставлене таким страдницьким тоном, що я вирішила відповісти лише збентеженою усмішкою. Так, Фред, я роздивилася себе. Я — красуня. Ну, вибачай. Я — сексуальна, розкішна, приваблива жінка. Така несхожа на ту непосидючу юнку, що сердилася на весь світ. Надто зрілу і надто вперту, що свідомо і зверхньо спотворювала себе зі страху, що її сплутають з однією з дуреп із їхнього класу! Прикипівши до зображення, не зважаючи на плями перед очима і легке запаморочення, я сподобалася собі в першому ж дзеркалі. Не в змозі впізнати себе, почала пізнавати себе. Я знала, що жінка, на яку я перетворилася, усім була зобов’язана своєму каліцтву. Але мені хотілося, щоби Фред кохала мене за щось інше. Не лише за наші спільні спогади. Що б з нами було, якби не повна взаємна залежність і сліпа довіра? Я мала призвичаїтися до своїх почуттів.

— Янголе мій, залишмо пса і відсвяткуймо це, добре? Я замовила столик у барі на Ейфелевій вежі — аби весь Париж був перед твоїми очима.

— Іншим вечором, якщо ти не проти. У мене досі болить голова, та й Жулеві ведеться ні в сих, ні в тих.

— Атож, таточку, ти ж тепер безробітний! — пожартувала Фред, погладивши пса по грудях і вкотре продемонструвавши свій улюблений метод: тиснути саме там, де найбільше болить. — Певно, ви будете спати вдвох?

— Слухай, річ не в тобі...

— Сподіваюся! До речі, завтра маю прокинутися дуже рано. Вирішила зробити собі подарунок з нагоди твого одужання: підтяжку обличчя.

Я — луною до її сміху — ввічливо посміхнулась. Я ж не дурепа: то був не гумор, а спосіб мене перевірити.

Коли на рухомій доріжці для багажу з’явилась моя валіза, я вдала, що не впізнала її — заради Жуля. Однак він дивився кудись убік, розслаблений, незважаючи на повід. Спостерігав за маленьким йорком на руках дівчини. Раніше він із справжнім мистецьким запалом