Павло Гюлле - Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

уже спокійно котився вузькою вуличкою до фірми «Коррадо», а я побачив у дзеркальці усміхнене обличчя панни Цівле, яка вже підходила до мене, то замість гальма витиснув педаль газу і, поки встиг збагнути й виправити цю помилку, маленький «фіат» стрімко рвонув уперед і виїхав на правий бордюр, ну, і це була моя перша аварія, любий пане Богуміле, зіткнення з бляшаною коробкою смітника, з якого, крім бананових скоринок, ринули картонні коробки, ганчір’я, качани, недопалки, бляшанки, пляшки й газети, а також, невідь-звідки й чому, — ебонітова рука, страхітливий уламок манекена, зап’ясток якого було в додачу оздоблено емалевим браслетом. — Ну вас ні на секунду не можна зоставити самого! — кричала панна Цівле, схилившись над тріснутим ковпаком правої фари, — вас нічого не можна навчити! — стукала вона пальцем у здряпану фарбу, — де ті ваші журналісти з «Таймс» або того «Ле Монду», — вона поправила обіруч викривлений буфер, — а може, зараз неждано з’явиться дистриб’ютор «Фіата» й поміняє цей мій брухт на нову тачку? — До фірми «Коррадо» було заледве тридцять метрів, панна Цівле, не оглядаючись на мене, застрибнула в машину й рушила вузькою вуличкою попід гору, а я біг по тротуару слідом за її маленьким пошкодженим «фіатом», біг щодуху, щоб зупинитися на невеличкому паркінгу, хотів відчинити двері її «фіата» і, поки вона вийде з машини, вклонитися, впасти на коліна, благати вибачення, обіцяти відшкодувати збитки і присягнути, що я ніколи, вже ніколи-преніколи не розповідатиму про давні часи й давні автомобілі, але щойно ми стали одне проти одного біля відчинених дверцят її «фіата», я — захеканий після того спринту, вона — роздратована аварією, я чимшвидше сказав: завтра я принесу гроші за фару, тільки не сердьтеся й не викреслюйте мене, будь ласка, не виганяйте мене, будь ласка, бо ніхто не вміє навчати так, як ви, — а тоді панна Цівле всміхнулася до мене й відповіла: — Та звісно, що ніхто, завтра о десятій на маневровому майданчику, а до речі, той інструктор Чажастий і надалі навчав вашу бабцю? — О, так, — негайно відказав я, — тільки що він уже більше ніколи не вибирав трасу через залізничний переїзд. — Любий пане Богуміле, Ви найліпше знаєте, що таке справжнє щастя, ця коротка мить, якої ми потім не віддамо за всі скарби світу, це момент іще несповнений, але вже нам обіцяний, коли ми відчуваємо сприятливість долі, тієї-от нікчемної долі, яка сприяє нам не щодня; отже, саме тоді я його відчував, ідучи Совінською донизу, його й нічого більше, я був щасливий обіцянкою майбутніх занять із панною Цівле і почувався цілковито, як той Ваш Ґастон, який перестрів циганку на вулиці Головній у Празі проти вітрини Міської роздрібної торгівлі й уже знав, що то незвична зустріч, адже не щодня можна зустріти циганку на вулиці Головній проти Міської роздрібної торгівлі, отже, я підняв із тротуару руку манекена з емалевим браслетом і йшов до зупинки на Картуській, сповнений щастя й запаху волосся панни Цівле, а всі голоси міста, увесь той страхітливий швидкісний гуркіт вантажівок, трамваїв та автобусів злився в гармонійну симфонію травневого очікування, і якщо я про щось і шкодував, то лише про те, що не встиг розповісти панні Цівле фіналу тієї оповідки, адже дідусь Кароль по розмові з майбутнім тестем був переконаний у смерті нареченої і не міг змиритися з думкою, що з ним вчинили так жахливо, спочатку не повідомивши про катастрофу й похорон, а тоді набрехали по телефону; це просто-таки не налазило йому на голову: чому така поважна людина, як Маріїн батько, міг поводитись аж так недоречно, а коли по правді, непристойно, — чому він не сказав правду, чому брехав? — думав цілий вечір і наступний день дідусь Кароль, аж урешті взяв квитка і, сповнений найчорніших думок, сів у поїзд, а коли вже пересідав у Варшаві на швидкий до Львова, то купив у вокзальній залі кілька газет, а поміж них свіже число «Ле Монд», в якому побачив свою наречену навпроти капота нового «сітроена», й негайно побіг на вокзальну пошту, щоб замовити «блискавку» до Берліна і попросити свого німецького приятеля Шварца вислати на львівську адресу недійшлого тестя телеграму: «Кароль помер крапка похорон післязавтра крапка особисті речі відібрати в польському консуляті крапка зі скорботою в серці колеги з корпорації крапка». — і, доручивши це Шварцеві, останньої миті встиг на свій швидкий до Львова, і тепер уже був цілковито спокійний за мить зустрічі, бо, звісно ж, розрахував усе з інженерною точністю, і коли він уранці їхав дрожками з Головного двірця, купивши два оберемки квітів: один жалобний, а другий звичайний, коли, як і завжди при поверненні, приглядався до свого рідного міста з чутливістю й увагою, в помешканні на Уєйській панувало сум’яття, бо бабця Марія вже встигла кілька разів зомліти і, поки викликали лікаря, тета Стася робила їй компреси й шукала нюхальні солі, а мій прадідусь Тадеуш устиг замовити експрес-розмову з берлінським консулятом, на яку чекав, міряючи салон нервовими кроками, і тут пролунав дзвінок у двері, і в них постав Кароль із тими двома оберемками квітів, і щойно тоді й почався скандал, бо коли Марія кричала на нього: — Як ти міг таке з нами зробити?! — Кароль спочатку витяг плахту «Таймс», а потім «Ле Монд» і запитав: — А як ви могли зі мною таке зробити?!! — і так вони голосно сперечались і не могли дійти порозуміння, бо щомиті хтось із них вигукував: — Ти мене не кохаєш! — на що опонент іще голосніше заперечував: — Ні, це ти мене вже не кохаєш! — і так розгорталася ця фуга, аж урешті бабця Марія віддала дідусеві Каролю ключі від нового «сітроена» і сказала, що не бажає його більше бачити, бо він, як і кожен чоловік, більше цікавиться долею автомобіля, ніж своєї нареченої, на що дідусь Кароль гонорово підвівся, жбурнув обидва оберемки квітів до кошика на парасолі й зі словами: — Ну, то прощай назавжди! — вибіг із кам’яниці, скочив до авта і рвучко рушив з місця, і, певно, так, любий пане Богуміле, вони розірвали б назавжди, що могло б мати для мене принципове значення, бо я був би кимсь цілковито іншим, якби не став із роками їхнім онуком, але ще раз у житті Марії та Кароля, а отже, в якомусь сенсі й у моєму житті, усе вирішив моторизований чинник, бо варто було дідусеві Каролю різко витиснути газ, як із брами сусідньої кам’яниці викотився віз молочника, дідусь натиснув на гальма, але це були гальма «сітроена» — колодкові, а