Павло Гюлле - Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

життя, що з найвищого щабля Якової драбини, тобто з передсінку залізничного неба він упаде на самісіньке дно якогось ремонтного депо, а тому винайняв кімнату в мезоніні Айзенштока, що тримав корчму в Жиравці, й у тій кімнаті, з якої не виходив узагалі, снував машиніст Гнатюк чорне павутиння думок про те, що з поляками ніколи нічого до пуття невідомо, бо, як уже давно був написав Федір Михайлович Достоєвський, поляки підступні й віроломні: спочатку допустять тебе до дружніх стосунків, поплескають по спині, шепнуть кілька приємних словечок, а за мить висміють твою грецьку віру й не найліпшу вимову, — гірко розмірковував машиніст Гнатюк у заїзді Айзенштока і був би так розмірковував аж до кінця своєї заборгованої відпустки, якби не старший постерунковий Цвях, який пив у заїзді лимонад й випадково почув розмову Гнатюка з Айзенштоком за причиненими дверима і, якщо коротко, — віддав я панні Цівле самокрутку, — затримав утікача й доправив у Дирекцію залізниць, де тому вручили золотий годинник і тисячу п’ятсот злотих винагороди зі спеціального фонду Хжанівської локомотивної фабрики. — Еге ж, любий пане Богуміле, я мушу перервати на хвилю цю розповідь, бо в мене закрутилось у голові від тютюну панни Цівле, такий він був міцний та ароматний, але щойно ми знову сіли у «фіат», і я ввімкнув першу передачу, щасливо облишаючи маневровий майданчик, вона одразу запитала: — Ну, а той новий «сітроен» вашої бабці Марії? — Ох, це була така несподіванка, — мені дивом удалося звернути ліворуч на Картуську й увімкнути другу без скреготу, — після статті в «Таймс» минуло ледве кілька днів, аж тут надвечір у бабціному помешканні пролунав дзвінок, міжнародний із Берліна, який відібрав її батько, тобто мій прадідусь Тадеуш, й одразу страшенно рознервувався, бо почув у слухавці голос майбутнього зятя, почув, як той вигукує якісь жахливі речі про Маріїн похорон, що на нього майбутній тесть навіть не зволів викликати недійшлого зятя, і отак, не дозволяючи одне одному вимовити ані слова, вони не могли ні перервати, ані закінчити цієї розмови, бо ви мусите знати, — спростував я, — що наречений Кароль, прочитавши репортаж у «Таймс», яку він придбав на Потсдамер Пляц у тютюновій крамничці, дійшов найчорніших висновків (треба додати, не без провини журналіста, містера Ллойд-Джонса, який у барвистому описі розтрощення французької бляшанки польським локомотивом і словом не згадав про чудесне збавлення інструктора й курсантки Матір’ю Божою Неустанної Помочі), а саме, до того, що втратив наречену. Уявіть лишень, — вів я далі, проскочивши на червоне світло, — вони не могли порозумітися, бо коли тесть кричав до слухавки у Львові: таж Марися жива! — зять верещав у рурку в Берліні, що має перед собою шпальту «Таймс» із фоторепортажем і дуже просить його не обдурювати, бо він готовий до найгіршого. — О Боже, — сміялася панна Цівле, — а хіба не можна було покликати вашу бабцю до телефона? — Атож-бо, — несміливо додав я газу на другій швидкості, — бабця стояла біля вікна і, слухаючи сварку, подавала батькові саме такі знаки, але це тривало недовго, бо тієї ж миті, коли майбутній тесть гукнув: таж Марися жива! — вона помітила, як вулицею Уєйського[5] повільно над’їжджає новісінький «сітроен», як він зупиняється навпроти брами їхньої кам’яниці і з нього виходить пан Россет, представник «Сітроена» в усій полуднево-східній Польщі, звіряючи номер будинку з адресою, записаною на аркушику. Й коли прадідусь Тадеуш вирішив урешті самотужки розрубати вузол цієї розмови й гукнув до майбутнього зятя: — Добре, я зараз покличу Марисю до телефона! — її вже не було в салоні, вона мусила йти до кабінету, де треба було прийняти нежданого гостя, а тому майбутній тесть трохи збентежено сказав до слухавки: — Ну, вона хвилину тому була тут, але тепер її вже немає, — на що майбутній зять гукнув: — Досить тієї брехні, чому ви не дозволяєте мені почути правду? — і під здивованим поглядом німецької телефоністки з Потсдамер Пляц із люттю пожбурив слухавку аж до дверей заскленої телефонної кабіни. Ну, і такий усе це мало вигляд, — ввімкнув я правий поворот, — прадідусь Тадеуш стояв зі слухавкою в руці, не в змозі повірити голосу німецької телефоністки, що розмову закінчено, бабця Марія стояла в кабінеті навпроти пана Россета, не в змозі повірити, що французька фірма хоче подарувати їй нове авто взамін на коротке інтерв’ю в «Ле Монд», а мій дідусь Кароль стояв посеред Потсдамер Пляц у Берліні з пожмаканою плахтою «Таймс», не в змозі повірити словам недійшлого, як він тоді уявляв, тестя. — Це ми з вами тепер стоїмо, — спокійно сказала панна Цівле, — ви не звернули на праву смугу, я мусила сказати про це, але хіба ж вас можна перебити? — і справді, за кормою «фіата» розпочинався чимдалі більший затор, однак правою смугою безперервно сунули машини, і жодна з них не зволіла нас пропустити, щоб ми могли завернути з Картуської на Совінського, де містилася фірма «Коррадо», тому, попри сигнали, а також відверто неприязні жести з-понад керма, я міг закінчити принаймні частину історії про новий «сітроен», який бабця Марія отримала фактично задарма, ну, бо що означало те коротке інтерв’ю, яке вона дала наступного дня журналістові «Ле Монд» і в якому засвідчила, що якби вона стояла на переїзді в іншому автомобілі, то напевно би вже не жила, бо ані чеська «тат­ра», ані німецький «горх», ані польський «фіат», ані тим паче американський «б’юїк» не мають таких зручних дверцят, які дають змогу безпечно покинути авто за кілька секунд до зіткнення й рятують життя за будь-якої катастрофи, тут за підказкою журналіста бабця Марія розповіла про свої важкі сни, коли вона горіла, захряснувшись у американському «б’юїку», так-от, якби не ті двері, спеціально спроектовані на фабриці «Сітроена» завбачливими інженерами, вся ця справа, яку тенденційно описав репортер «Таймс», мала би трагічний фінал, тому моя бабця Марія, вже стоячи біля нового «сітроена» у спалаху магнезії, могла всміхатися, могла оптимістично визнавати, що «сітроеном» можна безпечно подорожувати, не дбаючи про вибоїни, ями в дорогах, селянські фури, повені, урагани й локомотиви зі Хжанова. — Я дививсь, як панна Цівле змагається з дверцятами свого авта й урешті відчиняє їх, у цьому було чимало розпачу, бо хоча з нашого правого боку не мчав швидкий «Вільно–Барановичі–Львів», керований машиністом Гнатюком, а самі автомобілі, це так чи так вимагало відваги: стоячи на правій смузі, затримати, мовби поліцейський, рух і жестом долоні дати мені знак, щоб я швидко, користаючись з короткочасного просвіту, скрутив на вулицю Совінського, що я й виконав майже блискуче, — майже, бо коли маленький «фіат»