Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози, Шевчук Валерій

Отже, як бачить доскіпливий читач, проблема розв’язувалася елементарно: накинути гачка та й по всьому. Чому того не міг учинити сам Кожух? Таж із вельми простої причини: увечері ковтав таблетки, ставав одурманений, і лазив із Маруською та псом по хмарах, перед цим здолавши драбину, цілком подібну до Якової, і влаштовував на хмарині танці та боксерські змагання, а боксерські тому, що юного Кожуха один із його однокласників, на прізвище Силик, повів колись у боксерську секцію для підлітків, однак, попри всі свої старання, Вітька не зміг виграти жодного мордобиття і завжди падав, розкинувши руки й ноги, в нокауті, отож його із секції юних боксерів елементарно поперли, що поклало йому на серце жорстокого карба. Але, незважаючи на таке своє спортивне щастя, він часто марив боксерськими змаганнями, особливо коли перебував під одурманливою дією таблеток, і, що дивно, завжди ті змагання вигравав, тож не він, а його супротивники безсило падали, розкинувши руки й ноги, а він тріумфально всміхався, коли йому підводили переможну руку. Тепер же в його мареннях з’явився суперник-пес, із яким він, Вітька, й бився героїчно на хмарі і також завжди перемагав, отже, його чоловіча пиха ставала задоволена саме в такий спосіб, а ця значило: цілком позбувався комплекса неповноцінності, на який часто хибують чоловіки його подоби чи конституції.

Але одного разу, коли він бойовито змагався на хмарі із псом-козлом, а Маруська при цьому істерично реготала (хтозна, чи з нього, чи з пса, — він же гадав, що таки з нього), сталося щось цілком непередбачене, бо пес-цап, якому він героїчно влупив по носі, раптом почав змінюватися, тобто в нього почали рости роги, а очі залилися зсередини кров’ю, і це ще можна було зрозуміти, але з тих очей раптом вибухло два протуберанці з іскрами; відтак обросле шкурою тіло настовбурчило волосини, ніби це був уже не пес, а їжак, а на задніх кінцівках (як було на передніх, Кожух не міг бачити, адже були в рукавицях) почали наростати козячі, а може, свинячі ратички, ротяра ошкірилася, і на Вітьку дихнуло таким сопухом, який звичайно буває в пеклі: суміш горілої сірки, смоли, вугілля (ним і підігрівалися котли з грішниками), самогону-бурячанки, нужника, збуреного кинутими в нього дріжджами, помий, які добре вистоялися, а ще собачого чи козлячого падла — і всією цією мішаниною пес-цап із поетичним ім’ям Лоботряс дихнув на Вітьку Кожуха, що дало більшого ефекта, як ужиті ним таблетки, від чого, ясна річ, Вітька очманів, одурів і вчадів, а такі речі можуть тільки послабити бійцівського запала. Відтак Кожух навіть у видженні (де міг перемагати не так силою, якої не мав, а уявою, духом), що з’єднувалося з його нездійсненними мріями, дістав ув обличчя потужного удара й не встиг передихнути, як дістав другого, ще потужнішого — його тяма замакітрилася, і він, Вітька Кожух, досі непереможний, чемпіон над чемпіонами з боксу в найлегшій вазі, відчув гострий біль у плечі, чим миттю скористався суперник і почав гамселити Кожуха, як мішка з тирсою. Вітька не зміг утриматися на ногах, гримнув спиною на діл хмари, досить-таки твердий, як здалося, а десь ізбоку задзвенів, охаючи, як солов’їний навпереміш із жаб’ячим, Марусьчин сміх. Він же, Вітька, безсило розкинув руки й ноги і тоскно відзначив, що вище від цієї хмари, на якій лежить, хмар уже нема, тільки синя чорнота, котрій не буде кінця. І з того жаху Вітька Кожух прокинувся, бо щось сипко дихало йому в обличчя і пахло десь так, як вище описано; перед ним горіли синьо-чорні вогники собачих очей, а пащека Лоботряса була розхилена і якось дивно зсередини освітлювалася, від чого Вітька дико закричав, скочив на рівні, схопив пса за ошийника і з дикою лайкою поволочив із кімнати. Але цього разу пес теж ніби сказився, бо почав огризатися, смикатись і рватися, ледве не цапнувши Вітьку зубами. Коли ж Кожух скаженів, то сила його й справді десятерилася, і він завдав псові потужного стусана ногою — Лоботряс вилетів у сінці. Але й це не зупинило ро3’юшеного Кожуха, він випер пса із сінців надвір, а тоді замкнув двері на ключа зсередини, бо Лоботряс почав битися в них знадвору, чи скиглячи, чи ревучи, чи гарчачи, а може, чинячи все заразом.

— Що це ти розвоювався? — сонно спитала Маруська.

— Не бачила? — ревнув чи загарчав Вітька Кожух. — Коли це скінчиться, коли? Пес знову був у ліжку!

— Це я забула зачинить защіпку, — байдуже обізвалася з темряви Маруська.

— У встатній раз із твоїм псом! — загорлав Вітька.

— То вбий мене за те, що забула накинуть защіпку, — понуро озвалося з ліжка. — І собаку вбий! Ти ж самашечий, Вітька!

— Да, я самашечий! — горланув Кожух. — І буду самашечий, коли не призовеш свого пса к порядку! Оддохнуть не дайоть!

— А ти мені не угрожай! — понуро долинуло з ліжка. — Я тобі зла не зробила, отож лучче не угрожай!

— Не тобі угрожаю, а псу! — відчайдушно крикнув Вітька.

— Це всьо рамно, — сказала зимно Маруська, і він побачив, що з ліжка почала зводитися мара, біла й страшна, з виставленими й розчепіреними руками.

— Та ти шо! — перелякався Кожух. — Сказилася?

— Поки шо нє, — мовила грізно мара, опускаючи руки. — Але можеш до того довести, що скажусь. Лучче мене вижени з Лоботрясиком, чим такі сцени устраївать! Бо я тоже вмію буть самашеча…

І Вітька Кожух затремтів, як осінній листок, бо вперше побачив у своїй квартирантці чи співжилиці оте страшне й загрозливе, через яке й постраждав його попередник Пшоно. Бо де було йому, збудженому, роздразненому й розпіненому, збагнути, що все відбуте тільки танець; що це насправді — сцена; що балетмейстерові, якого не знає й не бачить, схотілося запровадити в їхні скоки, які вже й одноманітні почали ставати, якусь жвавішу драматургію, тож і зробив драматургом пса, залишаючи провідним танцюристом таки Маруську. І хтозна, чи це смішно, чи трагічно, чи, може, трагікомічно?

— Ну, ладно, не пінись! — сказав Кожух мирніше. — І щоб не забувала мені зачинять двері! — крикнув вольовито, але фальцетом.

— Сам зачиняй! — буркнула Маруська і знову вляглась.

Ліг поруч — усе тіло йому тремтіло.

— Ти ж знаєш, — сказав мирно, — ввечері принімаю таблєтки, тож сам зачинить не можу.

— А ти не принімай ті чортові таблєтки! — сухо сказала Маруська.

— Я вже від них у завісімості, сама знаєш, — мовив Кожух. — Успокой мене, Маруська, бо тремчу.

— Чорт не вхватить, — відказав немилосердний голос, і жінка шумко перевернулася, показавши йому білу спину…

І він відчувсь раптом малим та самотнім. Пізнав, що ніч — це розчленований і розчинений у темені пес-козел, який обліг їхню хату, ніби обійняв лапами, начавивши на неї грудьми, а ця жінка, що відвернулася від нього, аж ніяк не жива істота, а тільки одна з білих стін, холодна і мертва. І що йому нема виходу із цього стисненого простору, бо вже не має ані сили, ані можливості шукати драбин і хмар; насправді ж жодних драбин і хмар не існує, а тільки його безмежна й безконечна самота. І ця самота має той запах, яким дихав на нього пес. І має вона тіло, як ця ніч, а вікна й двері його простору забито іржавими цвяхами, отже, відчиняться вони тільки тоді, коли іржа ті цвяхи доїсть. І він уперше пошкодував, що впустив у свою самотність і цю жінку, і цього пса, адже виразно сказала: вона і цей пес-козел — те саме. Отож ніхто його в цій ночі не заспокоїть, ніхто не приголубить і не шепне на вухо лагідного слова. І він навіки залишиться в залежності від ночей, яких завжди боявся, — може, тому й почав труїти себе таблетками; від псів-козлів, яких уже несила перемогти в привидних боксерських змаганнях; од жіночої плоті, яка дається не просто, а з жахливими ускладненнями; од цілого світу, який хоче оволодіти ним й обернути на ґвинтика своєї машини; од себе самого, власне, кволості своєї, бо такий у цей світ народився: не побивати, а бути побитим, не перемагати, а бути переможеним, не вести танцю життя, а бути веденим — ось чому переступила його порога саме Маруська, тобто та, про яку ніхто нічого гаразд не відає, а що в ній є щось небезпечне і страшне, устиг переконатися. Ні, йому конче треба зустрітися із Пшоном, і відкладати цього аж ніяк не можна, інакше в цих ночах із псами і загадковими жінками пропаде, адже не дав йому Бог сили до змагання та опірності.

Маруська очевидно відчула його стан, а може, до неї дійшли оті тоскні хвилі, якими пульсував у ніч Кожух.

— Іще тремтиш? — спитала глухо.

— Е, що тобі до того? — кволо озвався.

— Успокоїть тебе? — спитала Маруська.

— Мені все рамно, — буркнув.

Тоді вона різко повернулася, і її рука почала гладити його тремтяче тіло, легко зачіпаючи і його сокровенність, яка почала оживати.

— Зроби своє і заспокойся, — наказала коротко.

Він скосив око й побачив білу, але вже розкриту пустелю. Не хотів, але знав, що туди піде. Піде й голосно там заволає, бо в пустелі завжди волають ті, котрі в неї входять. І він у неї ввійшов.

5

Пшоно пов’язку з лиця вже зняв, хоча якийсь час, як оповів Вітьці Єва, ходив із забинтованою головою. Але не тому, сказав! Єві Пшоно, що в нього там, під пов’язкою, рани, ні, ран не було, але волосся повилазило, а шкіра стала тоненька й рожева, як у поросяти, із синюватим відливом, тобто як у здохлого поросяти, і він, Пшоно, певний час соромився показуватися людям. Але мусив те робити, бо з його промислом мав виставлятися на людські очі конче. Та до всього людина звикає; поступово почав звикати до нового свого обличчя чи, точніше, голови й Пшоно.

— Так і оставиш і нічо не зробиш? — спитав Вітька Кожух, із зачудуванням розглядаючи нову парсуну Пшона.

Той сидів по-турецькому на ліжку й нагадував індійську картинку, яку Вітька десь бачив, — забув де та й коли, — але що кар* тинка була індійська, пам’ятав напевне.

— Бачиш, — опустив безвії повіки Пшоно. — Коли признать по справедливості, то я те заслужив. Багато розказувать не буду, але, як не крути, а я таки свиня. А теперечки, коли вона в тебе, як не крути і не верти, Кожушку, а свинею станеш ти, — і Пшоно розтулив вершу й зареготав. Та Кожухові не було зовсім смішно, можливо тому, що не до кінця збагнув Пшоняного афоризму.

— Ну, харашо, — мовив, скільки міг, енергійно. — Але я не все пунімаю. Ти з неї здівався?

— Здівався, — зітхнув Пшоно.

— Ну, харашо! — знову енергійно сказав Вітька. — Але вона прожила в тебе два года, так?

— Два года, і три місяці, і чотири дні, — сказав Пшоно.

— І все времня над нею здівався? — вилупив очі Кожух.

— Здівався, Кожушку, — покірливо згодився Пшоно. — А може, й нє, бо приймала і не ремствувала.

— А чого ж вона сказилася? — спитав Кожух.

— Бачиш, — багатозначно примружився Пшоно. — Я привів до порядку її собачку.

— Як це привів до порядку? — не зрозумів Кожух. — Я тоже приводжу того чортяку до порядку, виганяючи зі своєї постелі, але лисий ще не ходжу.

— Бачиш, у тебе другое дєло! — сказав мудрасно Пшоно. — Ти воюєш за свою кравать, на яку маєш право, бо там ти її, на тій краваті, сказать, товчеш, як це й положено.