Жуль Верн - Таємничий острів

– Я ж казав – це Топ! – вигукнув Герберт.

Це справді був інженерів пес. Але ні сам Сайрус Сміт, ні Наб із ним не повернулися.

Незрозуміло, як інстинкт міг довести собаку до Комина, де він ніколи не був. Але ще більш дивовижно було те, що Топ, витримавши справжню битву з негодою, не здавався втомленим. Пес радісно терся шиєю об Гербертові руки.

– Якщо знайшовся собака – мусить знайтися і його господар! – упевнено мовив кореспондент. – Рушаймо! Тепер Топ поведе нас!

Пенкроф не сперечався. Він ретельно укрив попелом жар, щоб зберегти вогонь, прихопив із собою те, що залишилося від вечері, й пішов до виходу, свиснувши Топу. За ним подалися Герберт і Спілет.

Ураган, що лютував з нечуваною силою, розпорошував струмені зливи, перетворюючи їх на водяний пил. Проте одна обставина сприяла недавнім повітроплавцям: ураган віяв з південного сходу, штовхаючи їх у спини, тому не лише не заважав, а навіть прискорював їхній рух. Надія знайти зниклого товариша теж подвоювала сили. До четвертої години ранку вони вже подолали близько п’яти миль. Змоклі й змерзлі, гнані вітром Пенкроф, Спілет і Герберт втомилися від швидкої ходьби, майже бігу, але жодне нарікання не зірвалося з їхніх вуст. Вони були готові йти за Топом куди завгодно.

Близько п’ятої ранку почало світати. О шостій зовсім розвиднилося. Хмари мчали високо в небі з шаленою швидкістю. Моряк і його супутники були не ближче, ніж за шість миль від Комина. Тепер розумний собака вів їх понад пологим піщаним берегом. Праворуч, паралельно до берега, тяглося пасмо скель, але тепер, під час високого припливу, з води виглядали тільки їхні верхівки. Ліворуч узбережжя було облямоване кількома дюнами, що поросли чортополохом. Берег справляв враження дикого просторого піщаного майданчика. Ген-ген на південному заході виднілася стіна лісу.

У цю хвилину Топ чомусь почав збуджено метушитися. Він то щодуху біг уперед, то повертався назад до моряка, ніби прохаючи його іти швидше. Собака звернув з піщаного берега й упевнено побіг десь поміж дюнами. Люди подалися за ним.

Через п’ять хвилин мандрівки дюнами кореспондент і його товариші наблизилися до печери, утвореної біля підніжжя невисокого пагорба. Тут Топ зупинився і голосно загавкав. Пенкроф, Спілет і Герберт увійшли досередини.

Там вони побачили Наба, що стояв навколішки над розпростертим на підстилці з трави тілом. Це був інженер Сайрус Сміт.

Чи живий Сайрус Сміт? – Набова розповідь. – Сліди людини. – Нерозв’язане питання. – Перші інженерові слова. – Вивчення слідів. – Повернення до Комина. – Пенкрофів жах.

Наб не ворушився, тож Пенкроф тільки спитав:

– Він живий?

Наб не відповідав. Обличчя Ґедеона Спілета і Пенкрофа пополотніли. Герберт схрестив руки на грудях і завмер нерухомо. Але вочевидь прибитий горем Наб не помітив товаришів і не почув морякового запитання. Кореспондент і собі став навколішки перед нерухомим тілом і, розстебнувши одяг на інженерових грудях, приклав вухо до серця. Цілу хвилину, яка всім здалася вічністю, він прислухався, намагаючись уловити слабке биття.

Наб випростався. Виснаженого втомою, змученого відчаєм, його годі було впізнати. Хлопець не сумнівався, що його хазяїн мертвий.

– Сайрус іще живий, – сказав Ґедеон Спілет.

Потім на коліна став Пенкроф, і його вухо також уловило ледь чутне серцебиття і слабке дихання.

Кореспондент попросив Герберта принести води. За сотню кроків від входу до печери юнак знайшов прозорий струмочок, що пробивався крізь піски. Але під рукою не знайшлося жодної черепашки, в яку можна було б набрати воду. Тоді він намочив у струмку свого носовика й хутко повернувся в печеру.

Усього кілька краплин свіжої води подіяли майже миттєво. Зітхання вихопилося з грудей Сайруса Сміта. Гербертові здалося навіть, що він намагається щось сказати.

– Ми врятуємо його! – впевнено мовив Спілет.

Ці слова повернули Набові втрачену надію. Він роздягнув свого хазяїна, щоб оглянути, чи немає на його тілі ран. Найретельніший огляд не виявив жодної подряпини чи бодай синця. Це було дивно, адже Сайруса Сміта пронесло крізь буруни. Та цю загадку вони розгадають пізніше. Коли Сміт зможе говорити, він розповість, що з ним сталося. Зараз необхідно було повернути його до життя. Ґедеон Спілет запропонував розтерти постраждалому все тіло. Пенкроф негайно зняв сорочку і заходився енергійно розтирати нею інженера. Зігрітий таким активним масажем, Сайрус Сміт ледь ворухнув рукою. Його дихання стало більш розміреним.

Наб розповів, як він знайшов Сміта. Напередодні, покинувши Комин удосвіта, він пішов уздовж берега на північ тими самими місцями, де вже проходив одного разу. Там – Наб зізнався, що робив це вже без жодної надії, – він іще раз почав оглядати пісок і скелі, намагаючись побачити бодай найменші сліди, які могли б допомогти йому знайти хазяїна. Особливо уважно дошукувався він слідів у тій частині берега, яку не покриває вода під час припливів, адже припливи й відпливи змивають з піску будь-які сліди. Отже, Наб, не сподіваючись знайти свого хазяїна живим, довго, але безуспішно шукав бодай його тіло. Він вирішив пройти ще кілька миль уздовж берега.

– Я пройшов іще дві милі, обійшов усі рифи, що оголилися з відпливом, і вже не сподівався щось знайти, аж раптом близько п’ятої години вечора побачив на піску сліди людини.

– Людські сліди?! – скрикнув Пенкроф.

– Так!

– І ці сліди починалися аж коло рифів? – спитав кореспондент.

– Ні, – відповів Наб. – Вони починалися там, де закінчується лінія припливу. Сліди за цією лінією, мабуть, змило відпливом. Побачивши їх, я ніби збожеволів. Сліди були зовсім чіткими і вели до дюн. Приблизно чверть милі я біг по них, обережно ступаючи, щоб не стерти. А вже хвилин за п’ять чую – ніби собака гавкає… А це ж наш Топ. Він, розумник, і привів мене сюди, до мого хазяїна!

Насамкінець Наб розповів, як він побачив бездиханне інженерове тіло і як йому стало нестерпно боляче, яка туга огорнула його серце. Марно шукав хлопець у тілі Сміта хоч якихось ознак життя. Усі його зусилля привести інженера до тями були марними. Єдине, що залишалося вірному слузі, – це віддати останню шану своєму улюбленому хазяїну.

Тільки тепер Наб згадав про своїх товаришів. Він кілька разів вимовив ім’я Ґедеона Спілета, того із супутників інженера, якого Топ знав краще за інших. Потім поставив собаку мордою на південь і показав туди рукою. Топ побіг у вказаному напрямку. Читачеві вже відомо, як, керуючись своїм надзвичайним інстинктом, Топ, що ніколи не був у Комині, розшукав його.

Усі дуже уважно вислухали Набову розповідь, дивуючись, як могло так статися, що Сайрус Сміт після жорстокої боротьби з хвилями, яку він мусив був витримати, пробираючись уплав через буруни, лишився неушкодженим, навіть без подряпин. Не менш загадковим здавалося й те, як інженер потім знайшов цей грот, загублений у дюнах майже за милю від берега.

Цю загадку міг розв’язати тільки сам інженер. На щастя, життя швидко поверталося до нього. Сайрус Сміт знову ворухнув рукою, потім головою і нарешті промовив кілька нерозбірливих слів. Наб, схилившись над непритомним, покликав його, але інженер, мабуть, не почув, бо й далі лежав із заплющеними очима. Треба було якнайшвидше перенести Сміта до Комина. Так вирішили