Юрій Сорока - Крос у небуття

– Увійдіть.

На порозі з’явився молодий лейтенант, якого Андрій знав досить відносно. Бачив, здається, кілька разів у відділку. Та й то віднедавна. Лейтенант несміливо потоптався й поглянув на Забузького, котрий сидів найближче від дверей.

– Дозвольте? Лейтенант Барминський, я…

– Та заспокойся, лейтенанте, тут усі свої, – Забузький піднявся і простягнув прибулому руку. – Федір.

Барминський ніяково посміхнувся. Він зачинив двері, мимоволі затримавши погляд на плакаті, після чого підійшов до Забузького й потиснув йому руку:

– Василь.

– Так краще, Василю. Кажи, по що прийшов.

– Мені у черговій частині сказали, що тут я можу знайти капітана Соколовського.

Андрій підняв правицю зі стисненим кулаком, вдарив себе нею у груди на манер римського легіонера і з пафосом кинув:

– І ти бачиш його на власні очі! Що хотів?

Лейтенант, потроху освоюючись, відшукав стілець, сів на нього і зняв форменого картуза.

– Спека у вас.

– Не повіриш, у нас тут завжди спека. Навіть на Різдво, – вставив свої п’ять копійок Кондратишин.

– Як і у нас. Я, власне, по якому питанню. Моя дільниця, крім іншого, охоплює таке собі село Колибаївка. Я тут випадково почув про вашу машину з річки. Там був білий «Форд»?

– Так! – Андрій насторожився.

– Номер який?

Забузький поглянув на папірець, взятий у Андрія, і прочитав номер машини. Лейтенант з посмішкою зігнув голову.

– Я знаю цю машину. Вони у нас, в Колибаївці, хату наймали. Чим займалися – не знаю. Тут, у Кам’янці крутилися. Я кілька разів у них бував. Так, пиятики, повії з траси там терлися. Місцеві їх не любили.

– Маєш їхні данні?

– Звичайно.

– Лейтенант, давай я тебе розцілую! – видихнув Андрій.

Дільничний заходився порпатися у своїй об’ємистій теці.

– Не варто… Ага, ось, – він дістав кілька аркушів жовтуватого паперу, – Артем Підгірний, Павло Маршалкін, Олексій Бойко і Олексій Бєляєв. Один кам’янчанин, решта із смт Дунаївці.

Андрій зосереджено пробіг очима папери, передані лейтенантом.

– Чудово, Василю, просто чудово. Хлопці, залишилося встановити, хто з них зараз у морзі, а з ким ми мусимо потолкувати. – Він поглянув на дільничного лейтенанта, – вважай, на могорич ти заробив, лейтенанте!

Решта дня обіцяла бути напруженою, однак Соколовського це вже не лякало. Він відчув слід злочинця і решта світу перестала існувати.

28 квітня 1996 року. 13.00.

м. Кам’янець-Подільський

Софрон, в миру Віктор Софронов, мав поганий настрій від ранку. Уночі він погано спав, а коли у вікно зазирнув сивим поглядом вологий ранок, сон нарешті почав бороти його і цим викликав злість. І хоча Софрон вже не збирався засинати, він довго не виходив зі своєї кімнати, лежачи без руху, з впертим у стелю поглядом. Навіть після того, як мати постукала у двері й повідомила, що сніданок на столі, Софрон вперто відмовчувався. Врешті, постоявши кілька хвилин біля закритих дверей, Віра Олексіївна зітхнула і пішла у свою кімнату.

Віднедавна відносини між нею і єдиним сином помітно погіршилися, хоча мати й намагалася вдавати, що все залишилося як і раніше, коли вона проводжала його до школи, дбайливо перевіривши домашні завдання і приготувавши пакунок з бутербродами. Або пізніше, коли, як мани небесної, очікувала листів сина з війська, чи, затягнувши пасок, складала йому, бувало на половину зарплатні, посилки з цукерками, апельсинами, тушкованим м’ясом та шкарпетками. У 1992 році збирати такі посилки було зовсім непросто. Але вона знаходила у собі сили, хоч і мусіла про все дбати сама. Батько Віктора покинув їх, коли малий пішов до третього класу. Вдруге вийти заміж Віра Олексіївна не змогла. Чи не захотіла, хто знає, як правильно називати любов матері до єдиного сина? Вона просто не бажала, щоб чужа Віті людина поселилася поряд з ними. Хоча пізніше не раз жалкувала. Коли син став підлітком, чоловіча рука йому не завадила б, зовсім з ланцюга зірвався.

От і учора – зайшла до кімнати сина, коли ще не було восьмої. Сіла поряд на ліжко і запропонувала поговорити. Її дуже турбувала поведінка сина останнім часом. Ці нічні походеньки, підозрілі друзі на автомобілях, про вартість яких Віра Олексіївна могла лише здогадуватись, але точно знала, що на чесно зароблені гроші такі авто не придбати. А нещодавно вона навіть бачила у сина бандитського ножа з лезом, яке автоматично викидалось. Віра Олексіївна була надзвичайно стурбована поведінкою сина. Але Софрон не захотів балакати з матір’ю. Промугикав лише роздратоване: «Ма!» і повернувся до неї спиною. Більше того ранку вона з ним не розмовляла, виключаючи лише звичайне повідомлення, що сніданок очікує на столі.

Як і учора, цього ранку Софрон не сів снідати. Швидко зібрався, видобув з-під килима за диваном подарований два дні тому Потапом пістолет «ТТ» і, стромивши його за пояс, пішов геть. Він не відчував нестачі у грошах, тож міг поснідати хоч у ресторані. Софрон знав, що ображений погляд матері буде намагатися пробудити у ньому рештки совісті, тому нервував, знаходячись поряд з нею.

Доки Софрон очікував на Потапа, який мав під’їхати опівдні на площу й забрати його, настрій зіпсувався ще більше – Потап запізнився майже на годину. Звичайно, в бригаді Софрон не надто великий авторитет. Він з ними лише два місяці. І хоч за ці два місяці показав себе у розборах з заїжджими хмельничанами, проламавши одному з них череп, а також показово покарав торгаша на ринку, спаливши йому кіоск, особливої поваги з боку бригадира Софрон не відчував. Навіть після справи на Смотричі Потап дозволяє собі примушувати його очікувати на власну персону протягом цілої години. Ну нічого, рано чи пізно люди дізнаються хто такий Віктор Софронов. А цей бичок Потап гірко пожалкує про своє до нього ставлення.

Автомобільний клаксон примусив Софрона відірватися від невеселих думок. Він повернувся. Неподалік, прямісінько під знаком «Зупинка заборонена», стояв «Мерседес» Потапа. Софрон пожбурив недопалок на бруківку і впав на сидіння поряд з водієм. Звернув увагу, що Потап руки не подав, тримаючи долоні на кермі. Софрон зачинив дверцята і демонстративно стромив руки у кишені шкірянки.

– Привіт, – буркнув до Потапа.

– Привіт, босота, – той і не думав виправдовуватись за запізнення. Увімкнув швидкість і погнав машину у напрямку мосту, що вів до старого міста.

– Відпочив? – запитав за кілька хвилин.

– Я не стомлювався.

– От і добре, – Потап поліз до внутрішньої кишені свого малинового піджака й дістав невелику пачку складених вдвоє зелених купюр. – Тримай. Тут сімсот. Твоя доля за баранів і від мене премія дві сотні.

Софрон взяв гроші. Не рахуючи, опустив у кишеню. Настрій почав помітно підвищуватися. Він і не подумав дякувати