Юрій Сорока - Крос у небуття
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Закінчивши складувати рюкзак, Павло Іванович без ентузіазму поглянув на молодого чоловіка у джинсах і чорному шкіряному піджаку, з текою для паперів у руках. Чоловік продемонстрував посвідчення капітана міліції і простягнув руку для привітання.
– Капітан Соколовський, карний розшук, – мовив він. – Можемо з вами побесідувати?
Павло Іванович потиснув простягнуту руку. Так, звичайно, він може з побесідувати з міліціонером, що ж йому залишається? Ні, він не бачив напередодні та уночі нічого й нікого підозрілого. Автомобіль помітив лише тоді, коли той летів у безодню. І йому незнайомий ані сам автомобіль, ані ті нещасні, котрих з нього дістали. Павло Іванович не надто полюбляє такі видовища, але позирнув на обличчя загиблих. Він ніколи їх не зустрічав раніше. Йому щиро шкода цих молодих бідолах і їхні родини. Але, можливо, більше про них зможе розповісти четвертий пасажир авто, котрого вони витягли з води і котрий так швидко пішов, навіть не подякувавши за допомогу?
– Що? – Андрій став схожим на мисливського пса, котрий натрапив на слід дичини. – Тобто був хтось, хто вижив?
– Був. Хлопчина. Руки мав сплутані електрокабелем за спиною.
Андрій набрав повні легені повітря.
– Так, а з цього місця я попрохав би більш докладно.
Павло Іванович швидко переповів, як вони врятували молодика і як той, ледве обігрівшись біля багаття, зник у невідомому напрямку.
– А ви могли б його упізнати?
– Напевне. Адже бачив так, як оце зараз вас. За що його так? Цікаво…
– І мені цікаво, – Андрій відкрив теку з паперами, готуючись почати офіційне опитування свідка. – Прошу вас докладну інформацію: прізвище, ім’я, по батькові, фактична адреса, адреса прописки, телефони, де працюєте, словом – все. І потім покличете до мене ваших товаришів.
26 квітня 1996 року. 13.30.
МВ УМВС України у Кам’янці-Подільському
Високе начальство з області й місцеве з районної прокуратури роз’їхалося лише опівдні, завдавши Гончару і його замам добрячого прочухана за сам факт, що резонансний злочин мав місце на території дорученої їм дільниці. Тож Андрій, після того як вислухав настанови від хмельницьких чинів, а також чергову порцію жовчі від полковника Гончара, міг взятися за роботу лише по обіді. Хоча який там обід – Гончар, після отримання «на цукерки», перебував в особливо нервовому настрої, тож наказав знаходитися на своїх робочих місцях усім без виключення. З огляду на такий стан речей підлеглі Степановича, серед яких перебував і Андрій, змогли на скору руку перехопити лише кілька хот-догів з міцним чаєм. Степанович скористався своїм службовим становищем і кудись почав збиратися. Вигляду набув заклопотаного. Наостанок, як і обіцяв, наказав старлеям Федору Забузькому й Миколі Кондратишину допомагати у слідстві.
– І не варто сподіватись, що за все відповідатиме Соколовський!
– Степанович, ви ж знаєте, ми своїх у біді не кидаємо, – весело підморгнув йому Забузький. – Хоча й не за так.
– З кого могорич? – перегородив двері Кондратишин. – З Андрія чи з вас, Степанович? І не треба робити вигляд, що я запитую надто тихо.
– Бери вище, Микола, – рішуче відсторонив його Степанович. – З самого генерала. Справа у нього на контролі.
– Нап’єшся, – зітхнув Забузький. – Могорич переходить у зал глядачів. І премія.
– Ну ти ж все знаєш, Федоре, – Степанович підморгнув і зачинив за собою обдерті двері кабінету, на яких з внутрішньої сторони висів старий радянський плакат. На плакаті було зображено насторожену комсомолку в червоній хустині. Комсомолка приклала до вуст вказівного пальця, а напис проголошував: «Не болтай!»
– Ну от, попоїли, можна й поспати, – потягнувся, сидячи за столом, Забузький.
Андрій в серцях зім’яв і кинув у корзину для сміття серветку від хот-дога.
– Як попоїли, так і поспимо.
Він повісив на вішалку піджак і пішов до свого столу, розташованого у кутку, біля діжки з двометровим фікусом. Стіл був довоєнний і міцний, заставлений стопками паперу, теками й необхідним для писання дріб’язком. Андрій сів за стіл, відшукав серед паперів пусту теку й заходився підшивати до неї документи.
– Загалом, що ми маємо? – коментував він свої дії. – Протокол огляду місця події. Протоколи огляду трьох тіл і протоколи опитування свідків, а саме Карася Павла Івановича 1955 року народження, а також його друзів, Тихомирова Ігоря Борисовича й Куликова Михайла Петровича 1968 і 1969 років народження відповідно. Одне від одного свідчення не відрізняються практично нічим. І з’явилися вони лише після погроз покликати рибінспекцію. Ще маємо таємничого врятованого з лап жорстокої смерті, який ані з рятівниками, ані з нами спілкуватися не забажав. Ну що у нас за люди!
– Люди як люди. Бояться, – позіхнув Федір.
– Бояться, – погодився Андрій. – Тому й бандити жирують. Все ж цього хлопчину з «Форда» потрібно знайти якнайскоріше. Чує моє серце: багато він нам зможе розповісти… Потрібно дзвонити в ДАЇ.
– Пінкертон, – похитав головою Кондратишин.
– От тільки не потрібно заздрити!
Соколовський підтяг до себе рожевий телефонний апарат, прикрашений тріщиною, яка проходила через увесь корпус і була недбало заліплена блакитною ізоляційною стрічкою. Швидко набрав номер. За хвилину вже записував щось на листку паперу. Даїшники спрацювали як ніколи оперативно – по номеру втопленого автомобіля вже було встановлено місце його реєстрації й данні господаря. Андрій подякував і поклав трубку.
– Так, початок маємо. Потрібно дочекатися, коли будуть готові фотографії трупів і можна вирушати за першою адресою. Зробиш, Федоре?
Забузький простягнув руку й пробіг текст на папірці.
– Це недалеко, прокатаюся. Коли фотографії будуть?
– Степанович говорив, що експерти клялися до чотирнадцятої привезти.
– Побачимо, – флегматично мовив Забузький і відкинувся на спинку крісла, розглядаючи дерева у міському парку за давно не митим вікном. – Весна прийшла, сади зелені… Ех, на природу б зараз!
У
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крос у небуття», після закриття браузера.