Олександр Олесь - Поезії. Книга X, Олександр Олесь

віра,

Як вогник золотий,

Покинь пісні складати

На жертвенник святий.

 

Їх Богові не треба,

І Він на голос твій

Уже не відгукнеться

В пустелі світовій.

 

21.07.1925

 

«Умерли, умерли пісні!..»

 

 

Умерли, умерли пісні!

Лягли відпочити у труни,

І тільки часами у сні

Дзвенять мені здалеку струни.

 

В тремтінні я звуки ловлю,

Щасливий без міри, без краю,

Неначе я знову люблю

І пісню коханій складаю.

 

12.08.1923

 

«Вмерла моя казка. З нею вмерла й ти…»

 

 

Вмерла моя казка. З нею вмерла й ти.

І ні слів шовкових,

Ні пісень майових

В серці не знайти.

Вмерла ти.

 

Доказалась казка... Ти чужа мені.

Облетіли квіти,

Згасли самоцвіти,

Золоті огні...

Байдуже мені.

 

29.04.1919

 

«І знов на горах я, овіяний вітрами…»

 

 

І знов на горах я, овіяний вітрами,

Казками вільних полонин,

Оспіваних, ограних вівчарями,

Налитих ладаном ялин.

 

Далеке місто з гуком, димарями,

Не чуть ні сміху, ні плачу,

Безмежна тиша над полями,

І сам я, втишений, мовчу.

 

І разом з квіткою, з травинкою малою

В моїй душі щось сходить і росте.

О хмаронько, зроси його росою,

Зогрій, о сонце золоте.

 

29.05.1923

 

«Золоті хвилини линуть…»

 

 

Золоті хвилини линуть,

Наче бджоли мед несуть.

Кожну мить нектар солодкий

Я спрагнілим серцем п'ю.

 

Золота суріпка, ромен,

Скільки бджіл! Як тих хвилин!

Сонце, жайворонки в небі,

Але скільки їх в мені!

 

Як бджілки, летять хвилини,

Всі блискучі, золоті...

Знаю я: це ти їх щедро

Випускаєш з рук своїх.

 

26.07.1923

 

«Хотіла променя тепла…»

 

 

Хотіла променя тепла,

Хоч іскру усміху ясного...

І дочекатись не змогла,

Й не стало віку молодого.

 

Тепер читаю я листи,

А в думці - вечір над Дунаєм.

Заходе сонце... я та ти

Йому «добраніч» посилаєм.

 

Була, як вечір, ти смутна

І все в думках кудись летіла...

Я слухав: пісня чарівна

В той час в душі моїй дзвеніла.

 

Я знав, що ти її дала,

Як образ вечора смутного,

А ти: хоч променя тепла,

Хоч іскру усміху ясного.

 

Чому тоді не чув я слів,

Не слів, а крику ран гарячих!

Я б сонцем всю тебе облив,

Поніс би на руках тремтячих!

 

...А вранці ти прийшла і знов

Мені нічого не сказала:

Ішла на хрест твоя любов,

Моя ж, як пташка, щебетала.

 

4.04.1920

 

П. С.

 

 

О Ценераріє!1 Не в'янь, цвіти!

Одна, така як ти, уже зів'яла.

Її в життя вернула ти,

Її мені ти пригадала.

 

О, будь нектаром спогадів ясних,

Нехай ведуть вони мене в літа колишні

З долин веселих, галасних

На гори тихі і безгрішні.

 

5.04.1926

 

«Набачився ланів зелених, золотих…»

 

 

Набачився ланів зелених, золотих,

Набачився, надихався, напився,

Немов побув у себе в полі,

Приліг і задрімав під житом.

 

І сниться сон мені чудесний:

Ходжу по полю, рву квітки,

І їй плету вінок з волошок,

Все тій, якій вже сплів вінок терновий.

 

14.08.1920

 

«Нехай мене чарують квіти…»

 

 

Нехай мене чарують квіти,

Нехай життя їм віддаю:

Ніяк я барвами досхочу

Своїх очей не напою.

 

Нехай і так... але довіку

Я не лишуся в їх саду:

В останню ніч я вийду в поле

І біля травоньки впаду.

 

7.11.1923

 

«Давно моє сонце не світе…»

 

 

Давно моє сонце не світе,

Давно вже проміння не ллє.

Пісні ж мої вирвались з клітки

І в серце влетіли твоє.

 

Замкнула ти серце ключами

І кинула в море ключі...

Сиджу я на березі мовчки,

Великого дива ждучи.

 

Так роки минають... Не чути

Давно уже співу мого,

Розбити ж об камінь на частки

Не хочу я серця твого.

 

10.07.1924

 

«Хай мені зоріють зорі…»

 

 

Хай мені зоріють зорі,

Доки сонце моє спить...

Човен мій в бурхливім морі

Серед гострих скель летить.

 

Вже недовго ранку ждати:

В хмарах папороть цвіте...

Це іде мене стрівати

Моє сонце золоте.

 

«Вам я співаю, о листя…»

 

 

Вам я співаю, о листя,

Пройняті усміхом сонця,

Подихом вітру стривожені,

Світом, красою обпоєні.

 

Наче листок, моє серце

Пройняте усміхом щастя,

Крилами волі стривожене,

Світом, красою обпоєне.

 

14.08.1920

 

«В золотій смушевій шапці…»

 

 

В золотій смушевій шапці

Циган-вечір сходив з гір,

Ніс він ніченьці-циганці

З срібла кований набір.

 

А вона його вже ждала

У долині, у гаю,

Ніжним гребенем чесала

Чорну кісоньку свою.

 

І кохану він помітив,

Уклонився, шапку