Черемшина Марко - Ранні твори, Черемшина Марко

скидають свою одіж дерева й, неприодіті, розмовляють тихенько, начеб змовлялись на кого.

Осінній дар забрав їм все добро й пішов бундючний назустріч свому противникові, зимовому цареві, геть, геть... у темні ліси. Там йому поборотися б з ним.

Не по нутру йому ся боротьба; він із достатками радніш погуляв би собі гарненько, так годі. Лютий воріг напосівся на його багате царство, на його достатки - доконче його завоювать хоче.

Бідні підданці осіннього царя бояться ворога своєго пана; вони знають його смертоносну жорстокість, знають його кайдани. Вони хотіли б ще жити на волі й тому раді б стати в обороні царя осіннього. Хоть і він забрав їм всі достатки, що їм здарувала їх земля в заміну за криваву працю, та все ж таки вони його навидять,- бо у нього їм воля. Тим і змовляються вони супроти ворога своєго пана, тим і пробують своїх сил та й зброяться до бою.

Вони шепотом нараджуються, організуються, а буйний вітер передає їх раду-нараду ясному сонцю. Ще день, два дні - і вони стануть до бою, кривавого бою!..

Але сонце спочуває себе слабим, непригідним до боротьби.

Йому жаль, що втеряло свою міць, із журби поблідло й заплакало ревними сльозами, що капчуть із його пухкого покрову.

Бачать теє чепурні підданці-борці царя осіннього і тривожаться чимало. Та ніяково їм людоморові піддаваться, волі й рідного краю зрікаться; вони підуть до бою, переможуть, а тоді й сонце повеселішає й дужче їм пособлятиме.

Не підуть з ним лишень ті, що віддались крайній розпуці і не вірять у перемогу. То поневольні зрадники! Вони лишають його... свій рідний край й вибираються в світ за море... далеко-далеко ... до Америки мандрують - на чужині шукають долі-волі.

Непривітно й лячно тепер у нашому краю.

 

 

ВЕРБА

 

 

На широкій млаковині виросла верба.

Її ніхто не плекав, не доглядав - сама вона виросла.

І старенька вже вона собі. Самою опоною тільки держиться, бо в середині дуплава, зовсім дуплава. Де вона ж таки не подається. Щороку виростають з її кучерявої голови нові віти.

Збиточний вітер знущається над нею; безупину хилить її гілля до самого долу. Невдячна пташина вигрівається по її дуплах і обкидає її за це гряззю. Забагливі людці деруть з неї кору собі на іграшку, немилосердно деруть... Хто хоче, знущається над нею.

Другі дерева споглядають із глумом на неї з плодовитих горбів. А їй про те байдуже. Вона з ніким не перечиться, нікому не супротивиться - нишком заплаче та й тільки. Побачить чию-небудь кривду-горе, то ще дужче плаче. Така вже в неї чудна вдача!

Вона знає, що плачем не добуде собі луччої долі,- як не добула її безталанна Україна,- та все-таки залюбки плаче...

Дивна собі тая верба! Не правда ж, дивна?..

 

 

СУМНО ОДИНОКОМУ

 

 

Сумно одинокому сонцю у безкраїх облаках. ІЦо тільки навернеться ід котрій зіроньці, так сейчас вона тахне, гасне, щезає з-перед його гарячого лиця. Що тільки надлетить у полуменях гарячки ід тьменній ночі і в обіймах приголубить її хоче, утікає вона яркою блискавкою, не глянувши йому навіть в лице. І з досади плаче палке, гордовите сонце ранньою росою.

Ні з ким йому погуторити, ні з ким в парі погуляти...

Сумно йому, одинокому...

 

 

ЩОБ НЕ ТІЇ ГОРИ

 

 

Щоб не тії гори, не тії верхи, то і кривди менше було б гуцульській сіромі. А то заступлять собою світ божий, що сидиш, гей у неволі.

Усадовились собі велетнями довкола та й ні на ступінь не поступаються, гордовиті. Найкращим повітрям вони віддихають, пахощами цвітів упиваються, в дорогі шати вбираються, не живуть, а раюють.

Смертоносні громи, градовиті, чорні хмари, непрозримі мряки, все вони додолу відсилають. Благодатному сонцю по правді світить не зволяють. Від раннього рана до самого вечора гріти б йому їх товстенькі хребти, а долішню прогалину хіба мимоходом в полудень.

Кривда долішній сіромі.

Вона гарує-працює більш спромоги своїх слабих сил, та й признаки не слідно. Тьмою-мряками оповита коротає у неволі свій короткий вік, і сонцю не спроможно розігнати ті мряки, розкувати кайдани, нагріти студену країну.

А вони вилежуються собі - ті безжурні гори, вигрівають свої пикаті, набресклі лиця, висипляються досхочу, а проспавшись, числять зорі, гей золоті сороківці…

Ех, щоб не тії гори, не тії верхи, не мозолили б ріки, віками їх підмиваючи, не мутилися б їхніми трупами, а чистенькі, веселі у море плили б і сонячні проміння мали б у себе на купелях від рана до вечора!..

 

 

ВОНА

 

(Нарис)

 

 

Горіла, як царівник над рікою.

Ой, чічко солоденька, забув бих ті швидко,

Аби з мого подвір’ячка на твоє не видко.

Бодай тото подвір’ячко вогнем ізгоріло,

Щоби мене, файна любко, к тобі не кортіло.

Як калина, малиною крашена; брови шовкові, очі, гей очі - чорні, як темінь, така глуша, такий туск коло тої хати з тополями, бувало, як переходжу.

Струнка, бо ж струнка, а очі - та ж в них переливаються усі світи для мене...

Така весела, та пишна, та мила, як весна у маю, а ті очі, як блискавиці, що потинають зразу ж...

Так до мене щось кличе, як тоту спрагу до тої водиці, що на горі з каменя на сонці перлами розливається.

Тужу жагуче, щоби сказати тобі найщирші слова, які маю сказати, але не зважуюсь, що ти сміятимешся...

Не зважуюсь з остраху, що їм не повіриш.

Називаю тебе грубими іменнями, бо скриваю своє серце, рву свій біль...

А біль лишається вічно свіжим від твоїх очей...

А усміх твій блимає, як один великий сумнів...

Тужу жагуче, щоби відійти від тебе, та знаю, що все верну.

О мріє моя! Любове! Яка ти сильна! Даєш життя і відбираєш…

 

ТВОРИ ДЛЯ ДІТЕЙ