Черемшина Марко - Ранні твори, Черемшина Марко

- Ей, ми шукали, кумочку, та, знаєте, які там плеса, а в повінь, то й бесіди нема. Міркуйте собі, ціла Смеречина під водою по ремінь. І хто зна, чи туди небіжчика не занесло, бо туди вся вода справилась була. Гай-гай, що то вода може! А! Така вже, відай, була божа воля. Царство небесне його душечці.

V

В селі кого не зустрінути, всякий про Саїна говорить. «Шкода,- кажуть,- небіжчика, добрий був чоловік, та минувся так жасно».

Семенко все то сяде на приспочці, то зірветься, на улицю вибіжить, дєдика виглядає. Ні слихом не слихать, ні видом не видати!

Аж у п’ятницю понад вечір ішла тітка Настя із міста та й вступила по дорозі до Саїнів.

- Дужий, здоров, Семеночку? А йди ж ’д мені, дам ти бублика, бо дєдика Черемош вже не пустить ніколи. Не вернеться він до тебе та й не приголубить і колачиком не обдарує.

- Що, що, тіточко? Що кажете за дєдика?

- Ей, ні, нічого... Ти, видко, нич не знаєш, синку. Та що ж, не тоскуй, бадечко твій у бога.

- Ой горечко! Не жиють? Умерли? Ой долечко, ой падочку... Тіточко! Що ви оце говорите? - Та й захлинувся від плачу.

- Гей, Оксано, а дай же хлопцеві води, дивись, як посинів! - крикнула Настя, а поки що сама взяла та залила хлоп’яточко водицею студеною. Кликала Оксану вдруге, а її й не чути. Ввійшла в хату; тут аж серце з болю рветься. Мати Оксана лежить у гарячці на постелі, біля неї маленька дитиночка пищить неповита; скрізь кириня, їй-богу!

- Та що це ти, Оксаночко, слабуєш, сестрице, та й людям знати не даєш?

Оксана не відзивається.

- А може, так кріпко заснулась, щоб заспати несподіване горе?

- Ні... ні... що?., коли?.. Іван прийшов?

- Прийшов, прийшов,- каже Настя,- ану-ко підведися, Оксаночко.

- Ой... люди кажуть... ой... кажуть... ні... я єго виджу... який красний сидить... в Смеречині... о... о... в білій сорочці... йду ’д нему привітаюсь... Семенко мій... Марічка моя... о...

«Ой падочку мій, се гарячка в неї»,- подумала собі Настя, а тут і мала дитина вже таки синіє, конає. Взяла швидко води в глечик, охрестила сама й Марічков назвала, бо таке ім’я Оксана в гарячці вимовила. Відтак розтопила в печі, припрятала, дитя скупала, уповила й матері його мокру хусточку до голови приложила, сусідоньку прикликала, дозирати попросила та й до своєї домівочки помандрувала. А Семенка на другий день із полудня під тином сплячого знайшли. Засипляв горе.

VI

Саїнів усі в селі любили й навиділи. Отже ж тепер двері в їх хаті не запирались. Одні приходили, щоб потішити, розговорити та хоть трошечки тугу з серця розігнати, другі з зіллячком, з вареною калиною та медом, аби недужій Саїнисі гарячку прогнати. А в неї, небоги, щораз більше життя пропадає. Ні говорити вже, ні в рот нічого взяти не може. Прийшли й кревні, близькі й далекі, та й заголосили. Пішла Настя до старшого панотчика просити, щоб висповідав і законив недужу. Панотець саме тоді по обіді спав. Настя ввійшла до кухні, яла панночці вповідати про Саїниху та й розплакалась. Схопився панотець і влетів до передпокою. Панночка, дай би їй бог добру долю, пішла й все татунцеві розповіла. Сейчас післав панотець по паламаря й з «божим тілом» до Саїнів пішов. Добрий це був панотець, розговорив, порадив і сам ще по лікаря післав до міста.

VII

Сонце під обід уже було. В Саїновій хаті плачі та падькання, що й слухати годі. Мала дитина плаче, не вгаває, Семенко коло неньки заходиться від плачу, а другі те бачать та й собі сльози утирають. Оксана лежить, неначе мертва. Приїхав лікар, пообзирав, попукав, записав рецепту, але все щось вовком на всіх позирав, гейби біснуватий. Настя запиталась його в сінях, чи є яка надія. Він і пробурмосив: «Кобіта завше так по породзе»,- та й від’їхав.

Що робити? Приймила Настя й те; добре, що хоть так потішив за десять левів. Взяла ж вона тепер з грядок звій вибіленого полотна чісаного та й скочила до міста. Заставила у жида й ліків за ті гроші в аптеці купила. Млівіч таки й домів вернула. Прийшла та й те, що полишила, застала. Ніколи сидіти.

Закотила рукави й стала поратися. От незабаром прилагодила всего: і чаю горнятко цукром засолодила, й молока гарячого налила, і розсолу з рижом, і порошки з аптеки в воді розпустила. Всего, всего понаставляла перед Оксаною, чого лишень душа забагає. Зводить її й принукує, та що ж! Душа не приймає. Ледве-не-ледве порошками залила. Видить добре, що не на гаразд іде, та й вже не відступає від хорої. Сидить біля неї й уважає: коли лишень пробудиться, вже й ліками й молочком заливає. Так проминув день, ба й другий. Третього полекшало Оксані. В сні менше говорить, а прокинесь, то й їстоньки забагає. Настя з того рада та й усього їй від добрих людей приносить. Семенко також все коло нені та коло своєї маленької сестрички.

Поволеньки згодився, біднесенький, із своєю долею.

VIII

По двох неділях підвелась Оксана з ліжка. А глянути на неї, то й не спізнати, тінь людини та й тільки. Бувало, у верем’я вийде на костурі і сяде на приспі против сонця і дивиться на світ божий, на малий садочок черешневий, на вишеньки, що рум’яними китицями украсились, та на хрещатий з шлюбного вінка барвінок у своїм залишенім городчику. Відтак гляне на двойко діточок своїх, що коло неї одно другого на руках держить, зітхне тяжко та й задумаєсь. А з очей тільки сльози поллються. Перед нею стане її чоловік любенький, його смерть нехристиянська, стане та й кроїть ізболіле серце. Ще й будуча доля її сиріток стає перед нею й кроваві витискає сльози. Нараз очуняє, прокинеться і з дітьми розмовляє.

IX

От і зима настала. Крепкі морози не дають віддиху бідним людям. Студений вітер все прошиває, й хати ніяк не обтопити. Та