Анатолій Дністровий - Патетичний блуд, Анатолій Дністровий

ним записувати. А. може довго дивитися на обличчя і поведінку викладача за кафедрою, він любить спостерігати за рухами лектора, за його жестами, він ніби тішиться з кумедних рук професора, що чухають голову або розтирають м'якуш вуха чи ніс, поправляють непрасованого й замащеного крейдою піджака або пірнають без потреби в кишені, механічно витягуючи звідти носовика і так само механічно запихаючи його назад. У такі хвилини А. позіхає й спостерігає за симпатичними дівчатами, які сумлінно конспектують почуте від лектора. Він любить (якось сп'яну зізнався) в уяві членувати кожну з них на частини, відзначаючи вдалі й невдалі фрагменти, створені природою. Про це ми не раз любили говорити, коли нам судилося сидіти разом за партою на лекціях для кількох груп різних спеціальностей. А. говорив, що якби в цього викладача була шевелюра і зад нашого ректора, то він став би схожим на пристаркуватого гоміка, а якби в нього були руки і плечі, як у нашого заступника декана з виховної роботи, міг би стати непоганим актором блокбастерів. Згадую слова А.: людина не скоро стане досконалою, бо не навчилася радикально, докорінно змінювати свій образ. Із зубами, губами, волоссям, грудьми чи носом косметична медицина, і хірургія зокрема, ще сяк-так дають собі раду, а як же бути з довжиною ніг, які роблять ходу жінки схожою на ходу кавалериста? А. не може знайти відповіді на це запитання, але особливо ним не переймається. Він добре знає, що проблема сприймання власного тіла — в естетичному аспекті — залежить не так від його вигляду, як від власного уявлення про нього. Тому, каже А., складні операції треба робити в свідомості сучасних людей, а не на їхніх тілах. Зі мною А. намагається говорити українською, не можу зрозуміти, чи з поваги, чи з іронії. Але на нього не ображаюсь.

«Віталік, до тебе сьогодні можна завітати? Я правильно сказав — „завітати"?»

«Можна завітати».

«Добре», — каже А. й мовчки дивиться на мої ґудзики.

Тільки-но хочу розтулити рота й порушити мовчанку, як він згадує про книжки, які брав у мене того тижня, каже, що вже прочитав. Що він брав? Здається, двотомник Незвала? Ні — Незвала він повернув, я мало об цей двотомник не покалічився. В А. є кумедна звичка залишати книжки, якщо мене раптом немає вдома, на порозі перед дверима моєї кімнати. Повертаючись у темряві додому (у блоці, як завжди, не працює лампочка), я одного разу наступив на книги й добряче скрутив ногу. Так було й з іншими книжками; в таких ситуаціях я мимоволі лаюся, хоча намагаюся з цим боротися (А. від цього ж не зміниться), просто лайка ніби сама виривається. Так що ж він брав? Ага — Превера й Буццаті.

А. каже: облом іти на пару; да — на пару йти непруха; ми виходимо з корпусу історико-філологічного факультету й сідаємо на засніжену лавку, перед тим згрібши з неї сніг. Закурюємо, говоримо про прочитані останнім часом книжки. А. хвалиться, що переглянув недавно Заболоцького, цитує кумедну строфу, ми сміємося. В мене з носа від холоду течуть шмарклі, я сякаюся на сніг, кажу йому, що боюся застудитися. А. запитує, чи мені не холодно в одній катоновій курточці.

«Нормальок, вона на підкладці, бачиш? Дєвки з музпеду минулого року підкладку придумали, — я розстібаюся і показую йому, — бачиш, хороша підкладка, на ґудзичках, можна відчепити — і буде літня курточка, а можна причепити — і буде осіння або зимова».

«Ну ти загнув про зимову. Все одно ж холодно».

Я співаю:

«Немного холодно в кедах, но это фигня...»

Він сміється.

«Будеш яблуко?» — запитує А.

«Давай». — Він простягає яблуко, я задоволено починаю його їсти.

Давно помітив за А. — у нього завжди є яблука, таке враження, ніби він більше нічого не їсть. Я ніколи в нього про це не запитував. Запитую. А. розгублено дивиться, ніби не може второпати, чи я з нього кепкую, чи навпаки — турбуюся. На вулиці стояти холодно, мороз. Повертаємося в читальний зал, де переважно відсиджуємося, коли ліньки йти на лекції. Він витягує з невеликої сумки товстий зошит, розкриває на середині й починає писати. Я підглядаю, що ж він пописує. А. продовжує писати те, що, мабуть, писав раніше — вчора або позавчора. У нього настільки дрібний, нерозбірливий почерк, що нічого не можна догнати. На моє запитання, що він пише, А. не відповідає і зупиняється, акуратно одягає ковпачок на чорнильну ручку, запихає її у внутрішню кишеню піджака. Я й далі запитливо дивлюся на нього, його почервоніле від нещодавнього морозу обличчя виглядає геть не зосередженим і втомленим. А. каже, що пише прустівську прозу.

Пауза.

«???» — кліпаю очима.

«Хулі тут незрозумілого — пишу прустівську прозу» — ледь помітно усміхається він. До А. підходить симпатична дівчина, здається, з молодшого на рік курсу, він покривається червоними плямами й кидає погляд на мене, а потім знову на неї. Я підводжуся й звалюю, щоб не заважати. Вони часто бувають разом, нічого не роблять, лише дивляться одне на одного. Може, вони хочуть знову посидіти й дивитися одне на одного? Хай їм буде добре, виходжу з читалки і йду тихим коридором навчального корпусу. Мене перестріває заступник декана з виховної роботи: це кремезний, маленький на зріст добродушний шістдесятилітній дядько, який фарбує сиве волосся на чорне й має величезні, ніби клешні, долоні (вони кумедно витягуються з вузьких рукавів маленького піджака і роблять його схожим на краба). Іван Максимович хапає мене за руку, запитує, чого не на лекціях, я сміюся, що погано почуваюся. Максимович каже, за прогули буду бити дупу, піду у Графський парк, нарву з берези різок, знаєш, Віталіку, таких гарних, метрових, і буду всім вам бити дупи, а то ви з кожним курсом все більше розбещуєтеся, нема дисципліни і навчання нема. Я добродушно усміхаюся, обіцяю виправитися, і Максимович мене відпускає. В розкладі занять дивлюся, де відбуваються завтрашні пари.

Лунає дзвінок на перерву, в коридорі стає гамірно, туди-сюди снують студенти, викладачі, мене спиняють кілька знайомих, які ходять на літературну студію, напрошуються в гості, знехотя відповідаю: коли матимете час