Ростислав Феодосійович Самбук - Буря на озері, Ростислав Феодосійович Самбук

— Троє дітей, кажете? І діти вже, певно, дорослі?

— Дорослі, — одповіла Олена Михайлівна, і обличчя в неї раптом зробилося жалібним і зовсім старечим. — А в нас — один Олекса.

Шугалій помовчав. Мовив бадьоро:

— Нічого, скоро доведеться вам з онуками бавитися.

— Дай боже! — вирвалося в жінки, і капітан зиркнув на неї співчутливо, збагнувши, скільки невитраченої теплоти зберігається в ній.

— Чи не можна оглянути будинок? — попросив.

Олена Михайлівна підвелася одразу і з полегшенням.

— Я зготую вам кави, — мовила. — Чи, може, хочете їсти? То нагодую обідом.

— Уже обідав у чайній, — відмовився Шугалій. — А кави вип'ю з задоволенням.

— Кажуть, у нашій чайній непогано готують. — Олена Михайлівна зупинилася в передпокої. Тут стояла вішалка для верхнього одягу, біля дзеркала, що займало ледь не третину стіни, примостилася тумбочка з білим телефоном, поруч — низеньке зручне крісельце. — Але такої кави, як у нас, — вела далі жінка, — у Озерську не дістанете. Проходьте до вітальні, я зараз.

Капітан зайшов до великої кімнати, на яку вказала жінка. Ветлікар з сестрою мали непоганий смак, у вітальні це одразу впадало у вічі. Меблів мало: сервант, стіл із стільцями, тахта, широкі й глибокі фотелі перед журнальним столиком — власне, все. Але барвисті штори дивно пасували до такого ж веселого килима мало не на всю підлогу, а стіни прикрашали акварельні пейзажі, вставлені в легкі дубові рамки.

На більшості акварелей було зображене озеро: очерети й чиста вода за ними, грозові хмари над берегом, сонце віддзеркалюється в озері, й чорна цяточка човна в куточку — Шугалій не дуже-то й розумівся на живопису, але малюнки сподобались йому, були в них почуття, безпосередність і закоханість у природу. І барви милували око.

Олена Михайлівна брязкала на кухні посудом, Шугалій здогадався, хто малював акварелі, й запитав голосно:

— І як це вас вистачає на все? Господарство, квіти, живопис?

На кухні запанувала тиша.

— А-а, — відповіла неголосно, але Шугалій виразно чув кожне слово, — Олекса вже шість років у Львові, а ми з Андрієм… — нараз схлипнула, це вперше вона виказала горе по братові. Шугалія навіть дивувала її підкреслена сухість і витримка, але ось — не витримала й схлипнула, певно, тому, що була сама на кухні, у присутності капітана приховала б свої власні почуття — була жінкою сильною, з твердим характером і водночас натурою емоційною й пристрасною: хіба черства людина зможе так тонко відчувати природу і змалювати її?

Вітер гнув за вікнами дерева, Шугалій стояв біля вікна, бачив, як тріпоче листя, і гострий запах кави лоскотав йому ніздрі.

Олена Михайлівна принесла повний кав'ярник і дві маленькі чашечки, поставила на журнальний столик. Шугалій вільно простягнувся в фотелі, а вона вмостилася навпроти з ногами, скинувши черевики, — зовсім по-домашньому, либонь, це було виявом довір'я з її боку й свідчило про безпосередність натури.

Шугалій відсьорбнув ковток справді смачної кави й запитав:

— Ви колись працювали, Олено Михайлівно?

Жінка покалатала срібною ложечкою в чашечці, підвела очі.

— Колись закінчила кулінарний технікум, — відповіла розважливо, — працювала в їдальні рибзаводу, та Андрій загітував кинути. А тепер кличуть шеф-кухарем до чайної, і доведеться йти. Дитину треба підтримувати.

— Яку дитину? — не збагнув Шугалій.

— Олекса ж у Львові…

— Він дитина? — засміявся капітан.

— Зовсім ще дитина, — ствердила впевнено, і Шугалій зрозумів, що навряд чи хто переконає її в протилежному.

— Вам подобається Ніна Бабинець? — запитав.

— Дівчина як дівчина. Сучасна… — Олена Михайлівна посміхнулася доброзичливо, але в останньому слові Шугалій все ж таки вловив негативний підтекст. — Я не перечу. Андрій, правда… — затнулася.

— Був проти? — Олена Михайлівна не відповіла, проте Шугалій не звернув на це уваги. — Ваш брат нікуди не відлучався після від'їзду Стецишииа? — запитав.

— Ні.

— Розмовляв по телефону?

— Здається, ні. Ввечері я поливала квіти й могла не почути.

— Казав, що збирається на риболовлю?

— Рано ліг спати. О десятій вікно вже не світилося. А вранці його розбудив Чепак.

— Хто? — Шугалій поставив чашечку, щоб не розлити каву. — Який Чепак?

— Северин Пилипович, ветфельдшер. Помічник Андрія. Він тут у кінці вулиці мешкає.

— Коли це сталося?

— Близько п'ятої. Вже розвиднилося. Я ще дрімала, але почула дзвінок, а потім голос Северина Пилиповича.

— Де ваша кімната?

Олена Михайлівна вказала на передпокій, звідки дерев'яні сходи вели на другий поверх.

— Там моя й Олексина кімнати.

Шугалій ледь приховав хвилювання. Про Чепака він чув уперше. Лейтенант Малиновський виявився справжнім шелепою, і Шугалій подумки вилаяв його. Правда, лейтенант казав про якогось сусіду, котрий зазирав до Завгородніх на світанку. Капітан перепитав недовірливо:

— З вашої кімнати чути, що робиться тут?

— Авжеж.

— І впевнені, що то був Чепак?

— Хто ж іще? Хрипкий голос, та й про корову казав…

— Яку корову?

— Певно, хвору. Я не прислухалася, ще спала, й прокидатись не хотілося.

— Вони пішли з дому разом?

— Мабуть.

— Прошу вас пригадати. Це дуже важливо.

— Заснула я відразу. Та, мабуть, пішли — чула, як хвіртка грюкнула.

Шугалій замислився на кілька секунд. Нараз Олена Михайлівна мовила роздумливо:

— Здається, помиляюсь. Можливо, Андрій залишився, чи це уві сні чула його кроки? — потерла пальцями скроні. — Ні, не можу твердити.

— Чому не сказали лейтенантові Малиновському про Чепака?

— Казала, однак він не звернув уваги. Северин Пилипович часто бував у нас.

— Але ж так рано…

— Інколи і вночі.

— Так, у ветеринарів життя неспокійне. А чи не пішли вони рибалити?