Ростислав Феодосійович Самбук - Буря на озері, Ростислав Феодосійович Самбук

— Хочете сказати, що зустріч з двоюрідним братом розчарувала вас?

— Я цього не казала.

— Але натякнули.

— Певно, я все ще під враженням загибелі Андрія Михайловича. А Роман змінився мало.

— Не постарів?

— Кого з нас щадить час? Просто лишився майже таким, яким був.

— Чому він відступив з гітлерівцями?

— Певно, ви ж знаєте, що його батько був курінним УПА.

— Знаємо, — ствердив Шугалій. — Але ж, наскільки нам відомо, сам Роман Стецишин не був членом ОУН.

— Він хотів учитися в університеті, і все інше мало цікавило його.

— Чому не залишився?

— Навряд чи сина курінного прийняли б в університет.

— Але ж і в Канаді він не зміг учитися.

— Так склалася доля. Зрештою, йому там непогано. Має друкарню, але ж ви, мабуть, знаєте про це не гірше, ніж я…

— І він задоволений життям?

Тінь майнула обличчям жінки.

— Так, казав, що все в нього є.

— Невже можна мати все?

— І я так гадаю. Хоча… — обвела рукою навколо себе, — здається, тут є все. І нічого більше нам не треба.

— Отак-от — нічого?

— Я не відмовилася б од сортових троянд.

— Стецишин вимагав чогось од Андрія Михайловича? — запитав Шугалій зненацька і побачив, як нервово ворухнулася жінка.

— Ну, що ви!

У Шугалія склалося враження, що Олена Михайлівна захвилювалася.

— Може, Стецишин просив якоїсь послуги?

— При мені — ні. Розумієте, я господиня, і не в наших звичаях, щоб на столі було порожньо.

— Йому сподобалось у вас?

— Хіба в нас може не сподобатись? — це прозвучало так упевнено, що Шугалій навіть трохи знітився.

— Звичайно, — погодився, — ви чудова господиня, і я давно не бачив таких райських куточків. До речі, я хотів би порозмовляти з Олексієм Андрійовичем. Він вдома?

Обличчя в Олени Михайлівни посвітлішало.

— Хіба що вечеряти прибіжить.

— Десь затримується?

— Дівчина в нього. І нехай будуть разом, легше йому з нею… Так любив батька…

— Місцева дівчина?

— В бібліотеці працює.

Шугалій згадав бібліотекарку з тонкими губами, й подумав, що навряд чи Олекса закоханий у неї.

— Я щойно був у вашій бібліотеці… — почав.

— Ніна сьогодні вихідна. Збиралися в ліс на велосипедах. Олекса повернеться ввечері. Якщо не вечерятиме в Бабинців.

— Ніна Бабинець?

— Дочка нашого аптекаря. Вчилася у Львові в культосвітньому технікумі, а Олекса…

— Аспірант університету. Професор Захаржевський високої думки про нього.

— Встигли поцікавитися… Для чого?

Настала черга Шугалієві знизувати плечима. Його зараз цікавило все про родину Завгородніх, навіть дрібниці. Але Олена Михайлівна явно ухилялася від розмови про зустріч зі Стецишиним, і це непокоїло його.

— Про що розмовляв Андрій Михайлович зі Стецишиним? — запитав прямо.

— А про життя… Роман почав хвалитися: у нього люксусова машина і в домі кондиціонер. Але ж в Озерську таке повітря — для чого кондиціонер? І «Жигули» Андрієві пропонували, та не схотів. Оце, каже… пробачте, казав, коли Олекса закінчить аспірантуру, подарую йому, а по наших лісових дорогах краще на бричці. Любив коней, нехай земля буде пухом, добрий був чоловік, такі зараз рідко стрічаються.

— Коли Роман Стецишин пішов од вас?

Власне, Шугалій знав, що о четвертій годині шофер заїхав за ним, але канадець уже чекав на машину.

— Точно не пам'ятаю, десь о третій.

— Отже, був у вас з дванадцятої до третьої? Часу, щоб набалакатися, досхочу… Андрій Михайлович не сперечався із Стецишиним? — Дивився на жінку й думав: де був канадець від третьої до четвертої? Цілу годину… І чого пішов, не дочекавшись машини?

— Ми згадували юність… — Шугалієві здалося, що очі в Олени Михайлівни затуманилися. — Востаннє бачилися, коли були юними. Роман з Андрієм вчилися в одній гімназії, і ми товаришували. Гарні були роки, — зітхнула, — шкода, що молодість не вертається…

Шугалій рішуче пересів на стілець, який стояв за два кроки від Олени Михайлівни. Запитав, пильно дивлячись на неї:

— Що пропонував вам Роман Стецишин?

Жінка не відвела погляду. Відповіла, не вагаючись:

— Запрошував до себе. Казав, що може надіслати виклик, щоб погостювали.

— Більш нічого?

Олена Михайлівна опустила очі.

— Може, коли мене не було… — мовила невпевнено. — Я відлучалася на кухню…

— Звичайно, — погодився Шугалій і запитав: — Ви не посварилися із Стецишиним?

— Ну, що ви!

— Отже, він поїхав о третій… Ви проводжали його?

Олена Михайлівна зиркнула на капітана, і Шугалій помітив у її очах розгубленість.

— Роман сказав, що хоче пройтися пішки, — відповіла. — Подивитися на озеро…

— І ви не склали йому компанію?

— Ми хотіли, та він відмовився. Сказав, що машина чекає його на площі і що волів би побути на самоті.

— Дивні бажання бувають у людей, — погодився Шугалій і побачив, як щоки в Олени Михайлівни взялися рожевими плямами.

— Так, Роман змінився, — мовила жінка, і нараз риси її обличчя потвердішали.

— У чому ж це проявилося? — запитав Шугалій зацікавлено.

Олена Михайлівна роздумливо потерла щоку.

— Чоловіки або грубішають, або робляться самозакоханими, — сказала, немов поскаржилася.

— А конкретніше?

— Роман був гарним юнаком… А тепер — власник друкарні, — одповіла невизначено, але Шугалій збагнув, що саме вона мала на увазі. — У нього троє дітей і кондиціонер у домі. Справжній ґазда, прошу вас. — Це було мовлено з роздратуванням, а може, із заздрістю?