Роман Миколайович Коваль - Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль

інтерв’ю газеті «Известия ВЦК» Михайло Муравйов сказав: «Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що носило на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. Одне наближення червоних військ примушувало повіти, а то й цілі губернії визнавати нашу владу. На Україні довелося натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного Козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а, навпаки, сама перейшла у наступ, чим зробила чималу шкоду нашим військам. Я дуже шкодую, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на Червону армію…»[21]

Переконавшись, що Вільне козацтво є бастіоном Української держави та захисником Центральної Ради, Рада Народних Міністрів УНР 5 лютого 1918 року ухвалила рішення про переведення Українського вільного козацтва у статус козацького реєстрового війська. На це асигнували значну суму. То була велика подія!

Коли згідно з Берестейським мирним договором в Україну прийшли німецькі війська, щоб вигнати більшовиків, козаки розпочали бойову співпрацю з німецькою армією у справі визволення від червоних окупантів. Українці билися проти більшовиків пліч-о-пліч із німецькими військами, вели партизанську боротьбу і провадили розвідку, допомагаючи українським частинам. Як, наприклад, це робили Ревучанський, Глодоський і Марківський курені Вільного козацтва, які разом із німцями 2 березня 1918 року звільнили станції Абадаш, Новоукраїнка і Ташлик.

Побачивши, як стрімко більшовики відкочуються в Росію, Центральна Рада раптом дійшла висновку, що все ж таки краще спекатись Вільного козацтва… І 23 березня 1918 року вона ухвалила припинити його фінансування, а невикористані кошти передати в розпорядження Міністерства внутрішніх справ УНР на організацію народної міліції.

«Тим часом козаки продовжували звільняти рідну землю від більшовиків. 3 квітня 1918 р. Катеринославський кіш під командою отамана Гаврила Горобця увійшов до визволеного Катеринослава, а за два дні виконувач обов’язків військового міністра Олександр Жуковський видав наказ № 145 про розформування і скасування Українського вільного козацтва, де було сказано: «Уперто і завзято весь час Вільне козацтво захищало Україну від численних її ворогів. Така непохитна боротьба та оборона України з боку Вільного козацтва яскраво показує, що і серед широких мас громадянства ще не загинули люди, в котрих можна знайти підпору». Далі йшов подиву гідний висновок: «Тепер настав час, коли Україна мусить перейти до будівництва міцної своєї держави і стати на певний твердий ґрунт, а козакам — перейти до своєї звичайної праці».[22]

Де-юре діяльність Вільного козацтва на території УНР було припинено, сотні підлягали роззброєнню: боєприпаси і зброю необхідно було здати на військові склади. Однак козаки і не думали слухати Центральну Раду, тож сховали понад 20000 гвинтівок, десятки кулеметів та набої до них.

Військовий отаман Вільного козацтва П. Скоропадський, який 29 квітня 1918 року усунув з політичної арени Центральну Раду, намагався оживити історичну традицію і взявся творити Українську Державу як державу козацьку. Насамперед він взяв на себе тяжку відповідальність абсолютної влади у дуже складний час. Таким чином він відновив традицію самодержавного Гетьманства, яку започаткував Богдан Хмельницький. Павло Скоропадський мав на меті відродити козацький стан як основу Української Держави, тому й 16 жовтня 1918 року проголосив Універсал про відновлення козацтва. Ось уривок із нього: «Я, Гетьман Всієї України та Військ Козацьких, Універсалом цим Нашим повідомляю всім тим, кому про це відати належить, а особливо Державний Сенат, Раду Міністрів і всі урядові інституції Держави Української, що визнав я за благо, для зміцнення сили Держави Української Нашої, відродити Козацтво по всіх місцях історичного існування в Україні, покладаючись в основі його відродження на ті козацько-лицарські традиції, які донесла нам історія наша з доби минулої боротьби Козацької України за свою долю… Вас же, козаки — нащадки славних лицарів-запорожців, Ми закликаємо з честю носити даровані Нами жупани і добре дбати про те, аби соромом і ганьбою не вкрити їх, і клейнодів козачих, і тих великих славних сторінок нашої історії, якими ми досі пишалися… Хай тіні великих предків наших дадуть всім нам міць і силу правдиво й чесно виконати те завдання, яке тепер стоїть перед Нами і Державою Українською. Гетьман Всієї України та Військ Козацьких Павло Скоропадський».[23]

Та наміри гетьмана розбились об класову недовіру, точніше, ненависть збунтованої соціалістичної інтелігенції, а відтак і збільшовичених нею мас, для яких слово «пан» стало символом поневолення. А гетьман справді був паном, до того ж «царським генералом», що на той час звучало майже як смертний вирок. Окрім того, Павло Скоропадський був послідовним противником соціалізму і прибічником західноєвропейських цінностей: приватної власності на землю, вільної торгівлі тощо. Дискредитувати його в очах мас, уражених егалітаризмом, було неважко, що зрештою й зробили ображені діячі Українського національного союзу. За допомогою патріотично настроєних, але закутих у класову брехню соціалістичних догм і своєрідного центральнорадівського більшовизму українців і був скинутий «пан Гетьман». Як зазначив Лонгин Цегельський, «свої свого не познаша» і «божевільні, повалили Його».

За невблаганною насмішкою долі участь у протигетьманському повстанні взяли й ті, хто все своє подальше життя присвятив боротьбі за Українську державу. Яку й допомогли зруйнувати. Згодом їх також наречуть «наймитами буржуазії», «панськими вислужниками», а Петлюру більшовицька пропаганда назве «новітнім гетьманом». Що, в принципі, й недалеко від істини, особливо коли Петлюра стане персоніфікувати собою Директорію.

Справді, проти чого боролись, на те й напоролись… А в історії залишиться, що Гетьмана Української Держави, військового отамана Вільного козацтва скинули селянські ватаги, просякнуті ідеєю козацтва від серця до серця. Парадокси, парадокси…

Митрополит УАПЦ Василь Липківський був категоричний в оцінці протигетьманського повстання: «То був найбільший злочин в нашій історії, і осуджую його безапеляційно». А підбив підсумок Павло Скоропадський: «Треба пам’ятати, що чужинці позбавляли нас волі у власній хаті тоді, коли ми самі втрачали свою внутрішню національну єдність та починали самопоборювання і самовирізування».