Вільям Шекспір - Сонети, Вільям Шекспір

Померлі друзі юності моєї. Чуттів моїх розтрачені трофеї Вони тобі до крихти віддають. Тепер в тобі стрічаюсь я із ними, І я, й вони — віднині всі твої ми. 32
Якщо ти дня діждеш, коли мені Відчинить смерть свої холодні двері, І вбогі знов проглянеш ці пісні, Що збереглись на зжовклому папері, — Зістав їх з піснею співців нових, І хай мої здадуться вже старими, Та їх ти збережи не задля рими, — Моя ж любов залишилась у них. Тоді мене вшануй хоча б словами: — Якби мій друг зростати й досі міг, То він, змагаючись, поети, з вами, Ще б кращий дар поклав мені до ніг. Та він помер, і шанувать я мушу За форму вас, його ж — за ніжну душу. 33
Я часто споглядав, як сонця схід Голубить поглядом гірські вершини, А там проміння п’є росу долини І залиша на водах світлий слід. Та тільки хмар обридливих навала Обляже сонця чарівного вид, Сплямоване, весь кидаючи світ, Воно на захід відплива помалу. Так сонце і моє у час ясний Мене зігріло ласкою своєю, Та раптом — хмара, і погас під нею Твого чуття промінчик золотий. Небесне сонце хмариться в зеніті, Чому ж земні не можуть захмарніти? 34
Ти провіщала день мені погожий, І я пустився без плаща у путь. Зненацька хмари з обрію пливуть, І ллється дощ, на водоспад похожий. Хоч промінь твій, пробившись із-за хмар, І осушив мене, й зігрів по бурі, Та залишився на душі тягар На довгі дні, безрадісно-похмурі. Нехай ти каєшся й тремтять уста, Та спочуттям не виправити лиха, Бо горе кривдника — мала потіха Тому, хто скривдження несе хреста. О сльози ці — твого чуття перлини! — Вони змивають всі твої провини. 35
Вчинивши гріх, не побивайся так: На сонці й місяці також є плями, Є на троянді шип, а то й хробак. Піщинка — в джерелі. Та й хто між нами Не зна гріха? Ось зараз повен міх Я всяких плям зібрав з землі і неба, Ганебний твій виправдуючи гріх, Гріха чи ж я прийняв не через тебе? Винувачем явившися на суд, Заступником я раптом виступаю. Ненависть і любов моя — твій блуд Виправдують із мужністю одчаю, — Щоб не прийшлось, грабіжнику, тобі В кайдани впасти, улягти ганьбі. 36
Існує двоє нас — я визнаю, — Хай ми одними зв’язані чуттями. На честь непоганьбовану твою Не упадуть моїх пороків плями. В коханні нашім — щастя навзає́м, Та різні прикрощі, які так часто, Чуттів не шкодячи, ми визнаєм, — Змагають нашу зустріч обікрасти. На бачності я маюсь, щоб тобі На людях не послать, бува, привіту, Бо міг би