Джоджо Мойєс - Та сама я

– Значно краще, дякую.

– Це Луїза, – мовив він.

Вона обернулася до мене.

– Моя нова союзниця, – мовила жінка.

– Твоя нова асистентка, – виправив містер Ґопнік.

– Вітаю, Луїзо. – Я потиснула її тонку руку. Я відчула, як вона дослідила мене очима, немов намагаючись щось зрозуміти, а потім усміхнулася, і я мимоволі відповіла їй взаємністю. – Іларія підготувала тобі хорошу кімнату? – Її голос був м’яким, а в акценті ховалося щось східноєвропейське.

– Так, ідеальну. Дякую.

– Ідеальну? Ах, тобі так просто догодити. Ця кімната розміром із комірку. Якщо тобі щось не подобається, кажи нам, і ми вирішимо будь-яке питання. Чи не так, любий?

– Хіба ти сама не жила в кімнаті навіть меншій за ту, Аґнес? – мовила Табіта, не відриваючись від телефона. – Здається, тато розповідав мені, що ти жила в кімнаті з п’ятнадцятьма іншими іммігрантами.

– Таб. – Голос містера Ґопніка був м’яким, але застережливим.

Аґнес зробила короткий вдих і підняла підборіддя.

– І справді, моя кімната була навіть менша. Але дівчата, з котрими я жила, були дуже люб’язні. Тому це не створювало жодних незручностей. Якщо поряд добрі та виховані люди, можна витримати все що завгодно, чи не так, Луїзо?

Я проковтнула слину.

– Так.

До вітальні увійшла Іларія та голосно прокашлялася. Під її білим фартухом ховалася така сама уніформа, як і в мене. Вона навіть не поглянула в мій бік.

– Вечеря готова, містере Ґопнік, – заявила вона.

– Іларіє, люба, а на мене вистачить? – запитала Табіта, закинувши руку на спинку дивана. – Гадаю, я сьогодні залишуся.

Вираз обличчя Іларії миттєво став теплим і ласкавим. Переді мною стояла геть інша людина.

– Звісно, міс Табіто. Я завжди готую трохи більше по неділях, на той випадок, якщо ви вирішите залишитися.

Аґнес стояла посеред кімнати. Мені здалося, що я помітила спалах паніки на її обличчі. Вона стиснула щелепи.

– Тоді я хочу запросити Луїзу також повечеряти з нами, – мовила жінка.

У повітрі зависла коротка тиша.

– Луїзу? – перепитала Табіта.

– Так. Було б непогано познайомитися з нею належним чином. У тебе є плани на вечір, Луїзо?

– Гм… ні, – затнулася я.

– Тоді вечерятимеш із нами. Іларіє, ти сказала, що приготувала більше, чи не так?

Іларія зиркнула на містера Ґопніка, котрий, здавалося, був зайнятий чимось у своєму телефоні.

– Аґнес, – трохи помовчавши, почала Табіта. – Ти ж розумієш, що ми не їмо з персоналом?

– Хто це «ми»? Я не знала, що тут є якийсь звід правил.

Аґнес простягла руку вперед і з демонстративним спокоєм стала роздивлятися свою обручку.

– Любий? Ти забув дати мені звід правил?

– З усією повагою, я не сумніваюся в тому, що Луїза дуже мила, – мовила Табіта, – але є певні кордони. І вони існують заради комфорту кожного з нас.

– Я буду рада, навіть… – почала я. – Я не хочу завдавати будь-яких…

– Що ж, з усією повагою, Табіто, але я б хотіла, щоб Луїза сьогодні повечеряла зі мною. Вона – моя нова асистентка, і ми проводитимемо кожен день разом. Тому я не бачу жодних перешкод тому, щоб пізнати її хоч трохи краще.

– Немає ніяких перешкод, – погодився містер Ґопнік.

– Татку…

– Перешкод немає, Таб. Іларіє, будь ласка, накрий стіл на чотирьох. Дякую.

Іларія розширила очі. Вона поглянула на мене, гнівно стиснувши губи, немов уся ця пародія на ієрархію – моїх рук справа, а потім рушила до їдальні й почала рішуче стукати та дзвеніти столовим приладдям. Аґнес тихо видихнула й відкинула волосся з обличчя. А потім змовницьки всміхнулася, крадькома зиркнувши на мене.

– Ну, що, ходімо за стіл, – мовив містер Ґопнік приблизно через хвилину. – Луїзо, може, ти вип’єш із нами?

Це була не вечеря, а мовчазне, болісне жахіття. У мене вселяли благоговійний страх величезний стіл із червоного дерева, срібні столові прибори та кришталеві келихи, недоречні для моєї уніформи. Містер Ґопнік здебільшого мовчав та двічі виходив, щоб відповісти на робочі дзвінки. Увага Табіти була зосереджена на айфоні, поки дівчина демонстративно ігнорувала всіх інших, а Іларія подала курку в соусі з червоного вина та спецій із таким обличчям, як сказала б моя мама, немов її віслюк ударив. Можливо, лише я чула той грюкіт, із яким переді мною поставили тарілку, а також невдоволене фиркання Іларії.

Аґнес майже не торкалася своєї тарілки. Вона сиділа навпроти мене та, час од часу зиркаючи на чоловіка, грайливо балакала зі мною, немов я – її нова найкраща подружка.

– Отже, це ти вперше у Нью-Йорку, – мовила вона. – Де ще ти була?

– Гм… мало де. Я пізно почала подорожувати. Декілька років тому я була в Європі, а до того… Маврикій. І Швейцарія.

– Америка геть інакша. Кожен штат відрізняється від іншого, особливо для нас, європейців. Я відвідала лише декілька, із Леонардом, але таке відчуття, немов усе це різні країни. Тобі тут подобається?

– Дуже подобається! Я маю намір скористатися кожною можливістю, що запропонує мені Нью-Йорк.

– Дуже схоже на тебе, Аґнес, – солодко прощебетала Табіта. Аґнес проігнорувала дівчину, не зводячи з мене очей. Вони були гіпнотично чарівні, мигдалеподібні. Мені двічі довелося нагадувати собі закрити рота, втупившись на неї.

– Розкажи мені про свою родину. У тебе є брати? Сестри? Я старанно описала свою родину, та врешті-решт зрозуміла, що це скоріш звучить як розповідь про Волтонів, а не про Аддамів.

– А твоя сестра тепер мешкає у твоїй квартирі в Лондоні? Із сином? Вона приїде відвідати тебе? А твої батьки? Вони сумуватимуть за тобою?

Я пригадала, що тато сказав мені на прощання: «Не поспішай повертатися, Лу! Ми зробимо джакузі з твоєї старої спальні!»

– Ой, так. Дуже сумуватимуть.

– Моя мати плакала перші два тижні, коли я поїхала з Кракова. А в тебе є хлопець?

– Так. Його звати Сем. Він фельдшер.

– Фельдшер! Як лікар? Як мило. Будь ласка, покажи мені його фотографію. Я люблю фотографії.

Я дістала телефон із кишені й відшукала свою улюблену фотографію Сема, де він сидить на моїй терасі у своїй темно-зеленій уніформі. Він тільки-но повернувся з роботи і, тримаючи чашку чаю у руці, усміхається мені. За його спиною сідало сонце, тож тепер, дивлячись на фотографію, я добре пам’ятала, що саме відчувала в той момент, коли мій чай стигнув біля мене, а Сем терпляче чекав, поки я зроблю достатньо фотографій.

– Такий красунчик! Він також приїде до Нью-Йорка?

– Гм, ні. Він будує будинок, тож зараз це було б трохи