Євген Серафимович Велтистов - Нові пригоди Електроника, Євген Серафимович Велтистов

сонячному світлі, друзів упізнавали всі зустрічні. Строкатий шлейф уболівальників тягнувся за ними.

“Ось вони!” — чулися вигуки. “Хто?” — “Як хто? Прокинься! Елек і Серьога!..” — “Живі?” — “Справжні!..” — “А це — невже Рессі?..” — “А який же ще пес так запросто літає!!!”

Чорний тер’єр біг попереду і раз у раз підстрибував на місці, розпускав крила, шугав над дахами, видивляючись щось своє, викликаючи захоплення в дітей.

Дорогою Сергій та Елек потиснули безліч рук, дали десятки автографів, обмінялися на ходу думками про фантастику, спорт, навчання, одержали запрошення в гості, на шкільні вечори й клубні спектаклі. Якийсь шибеник Валерка довго кружляв біля них на велосипеді й заявляв, що він поборе свого суперника Калабашника. Кілька власників собак приєдналися до процесії, але змушені були відстати через страшенний гамір і збудження, своїх вихованців. А один малюк довго плутався під ногами Електроника, намагаючись вимовити незвичайну для нього, майже нескінченну фразу: “Я став дис-цип-лі-но-ва-ним…”

Ніхто не розумів, що шукають знаменитості на спортивних майданчиках, чого Електроник так уважно вдивляється в обличчя саме дівчаток, майже гіпнотизуючи деяких з них. Усі вирішили, що це нова, таємнича гра. Ніхто не знав, що вони шукають і не можуть знайти дівчинку з очима, які не сміються, ту саму, котрої поки що не знайшов Рессі.

Елек відповів на всі запитання і заклики своїх кореспондентів, проте йому не давав спокою найперший лист. Дівчатка, на яких звертав увагу Електроник, усміхалися, реготали, щось кричали, махали у відповідь, і не було серед них людини з очима, які не сміються. Елек став уже сумніватися: може, така дівчинка й не існує?.. Та підпис під листом був справжній, бракувало тільки зворотної адреси. Нехай людина без усмішки — одна в усьому світі, одна серед всього людства, однаково вона потребує допомоги. Електроник твердо знав, що не припинить пошуків.

Елек і Сергій обійшли добрий десяток майданчиків, кілька стадіонів. У всіх дівчаток були жваві, ясні, усмішливі очі. Вони вирішили вже повернутися до школи, де на них чекав Таратар, але тут їхню увагу привернула дорожня пригода.

Біля скверу на узбіччі лежав перевернутий мотоцикл з коляскою. Кермо було химерно зігнуте. Зібрався невеликий гурт цікавих. Приїхали машина “швидкої допомоги” й міліцейський наряд. З’ясувалося, що мотоцикліст, раптово вилетівши із-за повороту, наскочив на школярку й, різко вивернувши кермо, врізався у стовбур дерева. Так стверджували кілька чоловік. Проте незвичайність історії полягала в тому, що ні потерпілої, ні винуватця аварії на місці не виявилося. Свідки були спантеличені, нічого до ладу пояснити не могли.

— Ось він! — сказав, придивившись, Електроник і показав на могутню стару тополю.

Серед яскравої зелені, метрів за п’ять від землі, в розвилині двох стовбурів застряло щось схоже на безформний лантух.

Два міліціонери попрямували до тополі.

Та Елек уже вилазив по товстому шершавому стовбуру, чіпляючись за гілки. Він вивільнив мотоцикліста в білому шоломі із пастки й без великих зусиль посадив на товсту гілляку, прихиливши спиною до стовбура. Мотоцикліст стогнав із заплющеними очима, мляво бурмотів: “Не хо-чу…”

— Що з ним? — крикнув лікар “швидкої”.

— Він спить, — сказав Елек.

Міліціонери перезирнулися — мовляв, діло ясне: тільки нетверезий міг після такого акробатичного стрибка заснути на дереві.

— Скажи йому: хай спускається! — крикнув один з міліціонерів.

— Він не може, — пояснив згори Електроник.

Міліціонери тихо перемовлялися, явно не кваплючись лізти на дерево, щоб установити особу порушника. “Швидка” підрулила під тополю, і лікар із санітаром вилізли на дах машини.

— Елеку, ми в школу запізнюємося! — крикнув з натовпу Сергій.

Хлопчик на дереві обхопив вільною рукою мотоцикліста під пахви, обережно передав його в руки медиків, сплигнув на землю. Хлопця у шоломі поклали на носилки. Тільки зараз він став приходити до пам’яті.

— Де потерпіла? — запитав міліціонер.

— Яка потерпіла? — кволим голосом промовив той, хто лежав на ношах.

— Ну, дівчинка… Школярка…

Мотоцикліст трохи підвів голову, пригадуючи, що з ним трапилося, й уривисто забурмотів:

— Це вона… на мене… налетіла… й збила! Він випростався на носилках.

— Де вона?

Хлопець лише скривився у відповідь. Всіх здивували слова мотоцикліста.

— Де дівчинка? — спитав міліціонер.

— Я бачив! — заявив дідок з батоном у сіточці. — Вона побігла!.. Точно… Он туди. — Він показав на алею. — Дуже швидко побігла.

Раптовий здогад осяяв Електроника.

— Як вона була вдягнена? — запитав він старого.

— В усьому синьому, — жваво відгукнувся той. — У спортивному, чи що…

— Це вона, — прошепотів Елек Сергію і покликав пса, на якого в сум’ятті ніхто не звертав уваги. — Рессі, до мене! — Той був уже поряд. — Слід, Рессі!

Пес покружляв навколо дерева і, взявши слід, помчав по скверу.

А хлопчаки зникли з натовпу.

Останній в цьому році урок Таратара виявився для восьмого “Б” найважчим.

Треба було вирішити важливе питання: ким бути далі? Програмістами чи монтажниками?

З дев’ятого класу учні математичної школи ділилися, як відомо, на дві різні, хоч і споріднені спеціальності. Програмісти носили білі халати й управляли “мозком” і “душею” електронно-обчислювальних машин: вони вчилися розробляти і вводити в машини різноманітні програми. Монтажники в синіх халатах мали справу, як вони казали, “із залізячками”, а насправді намагались розібратися в дуже складних і тонких схемах мікроелектроніки. Природно, що кожний сумлінний програміст міг сам знайти поломку в машині, а монтажник — подати програму складної задачі. Однак у спеціалізації був свій сенс: після школи перед кожним були тисячі шляхів, а він уже зумів випробувати себе на одному з них.

Спочатку восьмий “Б” одностайно висловив бажання піти в