Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

Але Клое не відступалася. І підійшла до нього.

– Тоді розкажи якусь історію!

– Гаразд, гаразд.

– Так! Так! Супер!

Вона повисла на ньому.

– Отож… це історія…

У цю мить задзвонив телефон. Номер потенційного клієнта, до якого він намагався добитися вже два дні.

– Любонько… одну хвилинку, це дуже важливий дзвінок. І, будь ласка, не галасуй… тихо!

Наступного дня вони вирушили кататися на велосипедах на березі моря. Приїхавши до Ломбард Ґейт, повернули на захід, обернувшись старанно спинами до проклятого пірса. Виїхали на Презідіо й помчали між гарненькими будиночками узбережжя й височенними хвойними деревами, що виділялись на небі. Морське повітря дарувало задоволення. Океан голубим сапфіром тягнувся скільки сягало око, ледь-ледь збрижений лагідним вітром. Час від часу з’являвся стрункий силует Ґолден Ґейт, наче підступний художник розважився, закривши бухту помахом помаранчевого пензля. Клое з усієї сили крутила педалі свого велосипедика, радісна, вона так і промінилася заразливим щастям, з широкою усмішкою на вустах, що наповнювала радістю Джонатана. Йому навіть вдавалося забувати про почуте відразливе передбачення. Аж раптом, на скруті одного з численних віражів маршруту з’явилося Національне кладовище, і вигляд тисяч білих хрестів, якими були всіяні схили, негативно вплинув на його моральний дух до кінця прогулянки.

Він відвіз Клое до матері чітко у звичну годину. Як щоразу, усміхнувся, щоб приховати звичний розрив при прощанні. Почекав, щоб зачинилися жовті двері маленького будиночка й квапливо від’їхав. Зараз 19:01. Хтозна. Туристи, очевидно, вже пішли з причалу й повернулися в готелі, та й місцеві мешканці повернулись до домівок після недільної прогулянки. Однак варто спробувати. Дія полегшує тривогу.

Він боровся зі спокусою перевищити швидкість – бажання заплатити штраф не виникало, – а тоді побіг до пірса, шлунок скрутило у вузол. Він відчував якийсь острах, і чим ближче підходив до того місця, тим більше дерев’яніли ноги. Всупереч сподіванням, там було повно людей, які насолоджувалися погожим вечором. Він виліз на лавку, щоб уздовж і впоперек оглянути все довкола, і не один раз. Жодного сліду циганок. Він перетнув площу, ковзаючи поглядом по натовпові, виглядаючи довге чорне волосся, вдивляючись в обличчя. Нічого. Він пройшов до самого краю пірса, а тоді повернувся, тримаючись іншої сторони набережної. Він був насторожі, чуйним і пильним. Намарно. У ньому повільно наростало розчарування. Він попрямував до мандрівного продавця морозива.

– Чого бажаєте? – запитав чолов’яга років п’ятдесяти, з матовою шкірою й волоссям кольору воронячого крила, прямим, недбало підстриженим, що спадало йому на обличчя.

– Одне запитання: чи ви бачили сьогодні циганок? Тих, що читають по руках…

Чоловік примружив очі.

– Навіщо вони вам? – запитав він підозріливим тоном.

– Одна з них… передбачила моє майбутнє. Мені хотілося б дізнатися більше… Хотів би… всього лише другого сеансу. Ви їх знаєте?

Якусь мить той мовчки розглядав його.

– Вони були тут сьогодні опівдні. А де вони зараз – мені невідомо.

– Вони приходять сюди кожні вихідні?

– Я не керую їхнім графіком. Який смак бажаєте, мадам?

Джонатан трохи постояв, роздивляючись натовп. Потім, згнітивши серце, побрів до авто. Найближчими вихідними він знову випробує свою удачу. Але в глибині душі сам у це не вірив. Він уже відчував, що йому слід навчитися не зациклюватись і забути те дурнувате, нічим не підтверджене передбачення. Якби лінії на руці щось та розповідали про наше життя, вчені вже давно про це знали б. Ліпше одразу ж забути про всі ці дурниці. Перегорнути сторінку.

Раптом пригадався Джон, товариш по факультету, який за допомогою настінного годинника передрік, що у нього буде… син. Він не стримав усмішки на цю згадку, от тоді він її і побачив, усього за кілька кроків перед ним. Не ту, яка читала по його руці, а іншу, кремезнішу й старшу, яка кликала Лізу, коли та тікала. Він буквально на неї налетів.

– Де ваша подруга? Я хочу її побачити.

Та не налякалась і зміряла його твердим поглядом.

– Що тобі потрібно? – запитала дуже грубим голосом. – Це моя сестра, ти її вже бачив. Чого ще хочеш?

І, не чекаючи відповіді, різко схопила його руку й розігнула пальці. Він зіщулився, але не заперечував.

– Ліза тобі вже сказала, – вона безцеремонно відкинула його руку. – Ти помреш. Так написано.

– Що дає вам підстави таке стверджувати? Просто обурює те, що цим ви морочите людям голову!

– Якщо не хочеш цього слухати, чому повернувся?

– І коли я маю буцімто померти? Коли?

Вона зневажливо дивилася на нього. В її очах не проглядалося ні краплі жалю.

– Ти вже мав би померти. Вважай себе щасливчиком. Але до кінця року тобі не дотягнути. А тепер відчепись від нас.

Лютість її слів наче прицвяхувала його на місці. Геть приголомшений, він дивився, як вона йде геть.

Наступні дні були особливо важкими. Джонатану здавалося, що його гупнули чимось важким по голові. І хоча першій циганці він не дуже й повірив, тепер вважав, що це серйозно. Звісно, він відчував відразу до її нестерпної сестри, що мала таку огидну поведінку, але найстрашнішим було те, що попри все він відчув… її щирість. Нечувана відсутність бодай крихти співчуття чи найменшого співпереживання, але присутня… щирість. Своєрідна брутальна відвертість, яка обеззброює і спустошує.

Звичайно, можна бути щирим і все-таки наплутати, помилятися й бути в собі упевненим. Неважливо… Через усе це Джонатан стояв наче онімілий, повністю очамрілий. Йому здавалося, що світ хитається під його ногами, що його життя от-от зазнає краху. Він, який ніколи не переймався тривалістю свого існування, тепер спіймав себе на тому, що роздумує про його завершення, і ця думка була… неприйнятною, нестерпною.

Він спробував вести нормальний спосіб життя. Змусив себе вставати вранці у звичний час, мляво виконував звичні обов’язки, брався за свої професійні й особисті господарські завдання.

Після тижня такого напівлетаргійного стану він «прокинувся» й наважився на зустріч з лікарем Стерном. І захотів повного обстеження. Аналізи крові, рентгени, МРТ: повний набір. Лікар виписував призначення, щоразу відсторонено повторюючи, що за відсутності найменшого симптому страхова компанія відмовиться оплачувати. Йому подали рахунок на 7800 доларів, від якого йому відібрало мову.

Він сприйняв це як велику несправедливість. Якби він був багатим, то міг би діяти і, при потребі, вчасно пролікуватись. Він день за днем пережовував свою озлобленість, потім вирішив змиритися. Зрештою, хіба ті медичні обстеження потрібні? Якщо йому судилося померти, він помре так чи інакше. Хіба можна протистояти долі? Хіба історія