Денис Володимирович Журавльов - Україна та Росія. Як брати горщики побили

цю назву. Бутурлін писав до Москви: «Да гетман и писарь Иван Виговский говорили: милость де божия над нами, яко же древле при великом князе Владимире, же й ныне сродник, великий государь царь и великий князь Алексей Михайлович, всея Русии самодержец призрил на свою государеву отчину Киев и на всю Малую Русь милостию своєю». Як вважає відомий український історик Петро Толочко, «з усією очевидністю напрошується висновок, що назва козацької держави "Мала Русь" була місцевого південноруського походження. Вона формувалася поступово впродовж XIV–XVII століть: спершу стосувалася Галицько — Волинської держави, а потім поширилася і на всю Південну Русь. Знайомство з офіційними документами, особливо часів національного відродження, свідчить, що назва ця відображала, з одного боку, розуміння церковно — козацькими колами спадковості історичного розвитку від часів Київської Русі, з іншого — стверджувала народження й існування на терені давньоруської спадщини ще однієї держави. Це було своєрідне заперечення претензій московських царів і патріархів на право видавати себе за єдиних представників всієї Русі. В контексті цієї державно — правової опозиційності стає зрозумілою увага до титулатури. Сильвестр Косів називає себе в одному випадку "митрополитом Київським і Галицьким і всієї Росії", в іншому — "митрополитом Київським і всія Малая Росії", Богдан Хмельницький в листі до патріарха Никона від 9 серпня 1653 року, незважаючи на офіційний титул ієрарха "всія Русії", називає його "патриарх царствующего града Москвы и всеа Великиа России". Аналогічно титулував Московського патріарха гетьман і в наступних листах, чим фактично не визнавав його всеруські духовні повноваження».

Зауважмо, що офіційною назвою держави, створеної Хмельницьким і успадкованої іншими гетьманами, було Військо Запорозьке, а «Мала Русь», «Україна козацької Русі», «Малоросійська Україна» та ін., що їх активно вживали автори другої половини століття, були назвами території, на якій ця своєрідна військова держава розміщувалася. Точне значення цих термінів не раз змінювалося (так, у XVII столітті Сіверщина нерідко не вважалася за частину «Малої Русі»), аж поки наприкінці існування Лівобережної козацької держави (Гетьманщини) назва «Мала Русь» не закріпилася саме за козацьким Лівобережжям, його десятьма військово — адміністративними одиницями — полками (Гадяцьким, Київським, Лубенським, Миргородським, Ніжинським, Переяславським, Полтавським, Прилуцьким, Стародубським, Чернігівським). Ця територія (тотожна, як уважали в Москві, давнім Київському та Чернігівському князівствам — про Переяславське, що розміщувалося майже на тій самій території, в XVII столітті вже, схоже, геть забули), котра після всіх подій доби Руїни все ж таки утримала свої автономні права під російською протекцією і дала право російському цареві йменувати себе «великим государем царем и великим князем… Великия и Малая России самодержцем» (уперше такий титул ужив Олексій Михайлович у лютому 1654 року, згодом він розширився до «и Белмя России», що підкреслювало роль царя як «збирача руських земель» та його претензії на землі Великого князівства Литовського).

Чималу роль у затвердженні терміна «Мала Росія» в другій половині XVII століття відіграли українські письменники з числа духовних осіб — такі, як анонімний автор загальновідомого «першого підручника з історії України» — «Синопсиса» (його авторство іноді приписують Інокентію Гізелю, архімандритові Києво — Печерської лаври). Загалом «Синопсис» є одним із найбільш промосковських творів української літератури взагалі, його ідеологія суцільно царистська, що унеможливлює якесь розуміння окремішності «Малої Русі». Чого вартий лише той факт, що про козацтво автор майже не згадує, докладно зупиняючись на «визволенні Малої Росії» царем-самодержцем (володарем «Великої, Малої та Білої Русі») з — під чужоземного панування. Саме історія династії Рюриковичів, а згодом Романових, цікавить автора твору, котрий приймає ідею «Москви — Третього Риму», а також думку про першість Москви як правонаступниці Київської Русі. Єдиний у своєму роді, автор винаходить навіть такий собі «Славяно-Російський народ», до складу котрого належать велико- і малоросіяни, розбіжність між котрими, на думку автора, є незначною. Складається враження, що майбутні ідеологи часів пізньої Російської імперії мали в авторі «Синопсиса» гідного попередника.

Одначе згаданий підручник таки дещо випадає з числа творів XVII — першої половини XVIII століття, де вживається термін «Мала Росія», саме через свій занадто сильний «москвоцентризм». Про зовсім не стовідсоткове розповсюдження термінів «Мала» і «Велика» Русь свідчить те, що навіть деякі українські церковні діячі (наприклад, ігумен Феодосій Софонович, автор «Хроніки» — друга половина XVII століття) вживають щодо росіян виключно термін «Москва», «московський», не згадуючи про «Велику» і, відповідно, «Малу» Росії. Натомість більшість українських авторів цього часу, особливо ті з них, що належали до кола козацьких істориків (а не православних ієрархів), такі як Григорій Граб'янка, Самійло Величко, розробили своє бачення того, чим є «Мала Росія». Зрештою, як влучно зауважив Зенон Когут, українська козацька еліта дала конкретну назву конкретному народу, землям та політичній структурі. Ще раз зауважмо — ця назва у даний період стосувалася лише Лівобережжя і вживалася переважно в середовищі освіченої козацької еліти й духовенства. Назва «Мала Росія» стала центром того, що той-таки Зенон Когут називає «малоросійською національною свідомістю», котра багато в чому є перехідною ланкою до свідомості власне української. Осердям цієї свідомості було почуття наявності окремішньої Малої Росії, краю зі своїми правами і привілеями, ніким не завойованого, а такого, який сам приєднався до Росії, котра має шанувати згадані права (соціальні, політичні, релігійні тощо). На відміну від пізнішого сприйняття «малоросійства» як чогось меншовартісного, жалюгідного, діячі межі XVIII–XIX століть дуже здивувалися б, якби їм хтось сказав, що назва «Мала Росія» є принизливою. Паралельно зі згаданою назвою інші регіони сучасної України й далі називались Волинню, Поділлям, а Київщина нерідко позначена на тогочасних польських картах власне як «Україна» (до 1830–х років слово «Україна» існувало і в назві однієї з українських губерній — Слобідсько — Української, згодом перейменованої на Харківську. Доречно згадати хоча б номінанта нещодавнього конкурсу «Великі українці», мандрівного філософа Сковороду, якого сьогодні доводиться «ділити» Харківщині й Полтавщині і який називав Малоросію своєю «матір'ю», а Україну — Слобідську — своєю «тіткою»).

Носіями «малоросійської свідомості» була українська еліта — шляхта, що виросла після Хмельниччини, і для неї переяславський міф був наріжним каменем розуміння стосунків між Великою і Малою

Росією. Вельми показовим у цьому плані були як козацькі літописи, так і публіцистичні твори, серед яких відрізняється поема «Розмова Великоросії з Малоросією» Семена Дівовича, перекладача генеральної військової канцелярії при останньому гетьмані Кирилі Розумовському, написана 1762 року у формі діалогу двох вищезгаданих дам. При цьому Великоросія виступає в ролі такої собі любительки цікавих історій про минуле, розпитуючи свою співбесідницю про те, чим