Денис Володимирович Журавльов - Україна та Росія. Як брати горщики побили

Одним із перших українських документів, де цей термін ужито після тривалої перерви, вважають лист Львівського братства до царя Федора Іоанновича (сина Івана Грозного) з проханням про надання коштів на відбудову Успенської церкви та лікарні (1592 рік). Чотири роки по тому знаменитий український православний письменник — полеміст Іван Вишенський звернувся з посланням «ко всем православним христианам Малое Руссии, народу русскому, литовскому и лядскому», а одне зі своїх послань він адресував «христианам Малой России — братству Львовскому й Виленскому». В наступному столітті цей термін здобув визнання не тільки в церковних, а й у політичних колах. Проте, на думку сучасної української дослідниці Олени Русиної, було б помилкою ототожнювати «Малу Русь» межі XVI–XVII століть із більш пізнім поняттям «Малоросія» (про нього мова піде нижче), оскільки перше поняття охоплювало не лишень українські, а й білоруські та частково навіть литовські землі — тобто територію київської митрополії. Процитуємо О. Русину: «На відміну від" Малої Русі"XIV століття, у XVII століття цей термін набув певного етноісторичного змісту, що й забезпечило йому тривале життя. "Малій Русі"… відповідав перехідний тип етносу — білорусько — українська спільнота. Щоправда, її представники, як і раніше, вважали себе "руссю", "русинами", а не "малоросіянами" чи "малоросами"; що більш парадоксально — в сусідній Московщині їх від початку XVII століття звали "бєлорусцами", а їхню "руську" мову й віру — "бєлорусской".

Очевидно, пошуки в Московській державі терміна на позначення східних слов'ян, що мешкали на території Речі Посполитої, були непростими і спричинили спочатку появу терміна «білорусці». Надамо слово сучасному російському дослідникові проблеми Борису Флорі: «Поява в російських джерелах першої половини XVII століття таких термінів як "Бєлая Русь", "бєлорусци", "бєлорусская вєра" для позначення території, яку займали в Речі Посполитій східні слов'яни, населення, яке мешкало на цих обширах, його віри, видається важливим свідченням того, що й росіяни поступово (можливо, почасти стихійно) почали усвідомлювати, що східні слов'яни на теренах Речі Посполитої являють собою певну спільність, відмінну від російського (великоруського) народу». Зауважмо — при всій схожості східнослов'янських мов листи і грамоти, писані «білоруською» мовою, в Москві не розуміли і були змушені перекладати.

Цікаво, що по різні боки московсько — литовського кордону в поняття «Біла Русь» вкладали зовсім різний етногеографічний зміст — європейці (зокрема, італійці) інколи використовували цю назву саме щодо Північно — Східної Русі (!), нарівні з терміном «Велика Русь» та «Московія». На початку

XVI століття польські й литовські джерела називають «Білою Руссю» вже землі навколо Полоцька, Вітебська, Орші та Могильова (сучасна Східна Білорусь).

Аякже називали себе самі північно — східні сусіди українців? До XV століття вони найчастіше теж називали свою землю просто «Руссю», без жодних епітетів. Згодом починає вживатися термін «Велика Русь», який у XVI столітті закріплюється й починає виходити за межі земель, підвладних цареві. Він уживається, зокрема, вже згаданим Іваном Вишенським, а в грудні 1622 року український православний ієрарх Ісайя Копинський звертається до батька царя Михайла, патріарха Філарета (Федора Романова) як до «преосвященного патріарха Великої та Малої Росії і до останніх Великого Океану» (вочевидь, гучний титул ще аж ніяк не означав жодну реальну владу патріарха над усіма «руськими» єпархіями). Назви «Велика Росія» та «Мала Росія» активно вживали Захарія Копистенський і Памво Беринда (останній називав мешканців Московського царства цікавим терміном «великоросії»). Водночас інші сусіди називали росіян по — різному (навіть терміном «Чорна Русь» — як це робив італієць Алессандро Гваньїні, який твердив, що «Русь є троїстою — перша Біла, друга — Чорна, третя — Червона. Біла знаходиться біля Києва, Мозера, Мстиславля, Вітебська, Орші, Полоцька, Смоленська і Сіверської землі й віддавна належить Великому князівству Литовському. Чорна знаходиться в Московській землі біля Білозера і далі в Азію. Червона знаходиться біля гір, які називаються Бескиди і нею править польський король [Червона Русь — Галичина. — Д. Ж.]»), але найчастіше московитами, що з якогось моменту стало досить неприємним для самих носіїв цієї назви. Французький найманець на службі у московських царів доби Смутного часу, Жак Маржерет, очевидно, зі слів самих росіян записав, що їх стали називати московитами за назвою їхнього головного міста, а це, мовляв, так само безглуздо, як називати французів парижанами. «Отже помилково називати їх московітами, а не росіянами, як це робимо не тільки ми, а й їхні найближчі сусіди». Терміни «Росія» та «Велика Росія» («Велика Русь») утверджувалися непросто, і певний час на європейських географічних картах панувала плутанина з цими поняттями — тут можна було зустріти і Білу Русь (підкреслюємо — не там, де сьогодні розташовується Білорусія!), і Велику Русь, і Московію. 1672 року швейцарець Йоганн Якоб Гофман, знавець історії, географії та філології, спокійно підсумовував: «країна московітів зараз називається Велика Русь», хоча навіть у XVIII столітті Петро І буде затверджувати «Росію» як офіційну назву своєї держави (з 1721 року вона стане Російською імперією). Парадоксально, але назву «Московія», похідну від цілком офіційного «царствующий град Москва», «Велике князівство Московське», із часом самі ж росіяни почнуть сприймати практично як образливу, якщо її вживатимуть іноземці, — разюча паралель до історії терміна «Мала Росія» в українському слововжитку, але значно пізніших часів (кінця XIX–XX століть).

Утім, ми забігли дещо наперед. Середина XVII століття стала багато в чому визначальною епохою для «життя» обох термінів, що розглядаються у цьому розділі. У ході Хмельниччини термін «Мала Русь» постійно фігурував у московських документах — звітах про зустрічі з Богданом Хмельницьким і його оточенням. «Да он же де, писарь [Виговський. — Д. Ж.], служа великому государю и желая всякого добра, говорит, чтоб и про то великому государю его царского величества ведомо было, что великий государь его царское величество конечно всю Малую Русь, их, православных християн, принять ныне изволил» — писав піддячий Григорій Богданов, повернувшись до Москви 7 серпня 1651 року. Вживав Богдан Хмельницький термін «Мала Русь» і на переговорах із назаретським митрополитом Григорієм. У листах до царя Олексія Михайловича від 1650–1651 років, київський митрополит Сильвестр Косов (аж ніяк не прибічник ідеї приєднання до російської церковної структури) титулував себе «митрополитом Київським і всія Малия Русі».

У переговорах московських послів на чолі з боярином Василем Бутурліним із Богданом Хмельницьким й Іваном Виговським, які передували Переяславу, останні виступають від імені Малої Русі як держави і постійно вживають у своїх промовах