Жорж Сіменон - Справа Сен-Ф'якрів

Марі Татен обмежилася тим, що обв'язалася фартухом просто по чорній сукні, яку надягала лише до церкви. Капелюшок її так і залишився на столі.

Моріс де Сен-Ф'якр випив другу чарку рому й подивився на Мегре, наче питав, що робити далі.

— Ходімо! — сказав комісар.

— Ви прийдете обідати? Я зарізала курча…

Але комісар і граф були вже надворі. Біля церкви стояло чотири чи п'ять возів, коні були прив'язані до дерев. За низьким муром цвинтаря ходили люди. Жовта машина на подвір'ї замка була єдиною яскравою плямою на сірому тлі.

— Чек треба негайно оплатити? — запитав Мегре.

— Такі Але його буде подано завтра.

— Ви багато працюєте?

На відповідь — мовчання. Чутно лише їхні кроки по замерзлому шляху, шурхіт опалого листя, яке ганяє вітер, форкання коней.

— Я якнайкраще підходжу під визначення нікчеми! Брався за все потроху. Та куди там! Сорок тисяч… Хотів відкрити кіностудію. А до цього мав пай в одному підприємстві, пов'язаному з радіо…

З правого боку ставу Нотр-Дам пролунав приглушений відстанню постріл. Вони побачили мисливця, що поспішав до збитої дичини, на яку оскаженіло накинувся його собака.

— Це Готьє, управитель, — сказав граф. — Мабуть, він пішов на полювання ще до того, як…

Нерви його раптом здали, він тупнув ногою, скривився й почав схлипувати.

— Бідолашна старенька!.. — бурмотів він, прикусивши губу. — Це… це так підло! І цей паскудник, цей задрипанець Жан…

Наче викликаний якимись чарами, на подвір'ї замка раптом з'явився Жан.

Він ішов з лікарем і, певно, палко з ним сперечався, що видно було з жестів його тонких рук.

Час від часу вітер доносив пахощі хризантем.

Сонця не було, і тому все довкола зберігало свої пропорції; не було й мряки, що розмазувала б контури предметів, і кожен з них вимальовувався з суворою чіткістю — крони дерев, сухе віття, кожен камінець бруку, а надто чорний одяг людей на цвинтарі. І, навпаки, все біле — могильні плити, крохмальні маніжки, капелюшки старих жінок — здавалося майже нереальним, облудним, бо було занадто біле, було кричущим дисонансом.

Якби не крижані повіви вітру, що щипав обличчя, легко можна було уявити себе під скляним ковпаком, ледь припалим порохом.

— Незабаром побачимося!

Мегре залишив графа де Сен-Ф'якра перед брамою цвинтаря.

Якась бабуся, умостившись на принесеному з дому ослінчику, продавала шоколад та помаранчі, яких ніхто не купував.

Помаранчі! Крупні, зеленкуваті! І холодні як сніг… Від них нили зуби, дерло в горлі, проте, коли Мегре було років десять, він все водно уминав їх, бо то ж були помаранчі.

Мегре підняв плюшевий комір свого пальта. Ні на кого не дивився, бо знав, що треба звернути ліворуч, а там могила, яку він шукає, — третя за кипарисом.

Увесь цвинтар був у квітах. Напередодні деякі жінки помили щіткою, з милом могильні плити. Огради були свіжопофарбовані.

«Тут спочиває Еваріст Мегре…»

— Звиняйте, тут не курять!

Комісар не зразу усвідомив, що звертаються до нього. Нарешті він зупинив погляд на дзвонареві, що був водночас цвинтарним сторожем, і поклав у кишеню люльку просто з вогнем.

Йому не вдавалося зосередити, думки на чомусь одному. Нахлинули спогади — і про батька, і про приятеля, що втопився у ставку, і про дитинча в такому гарному візку в замковому парку…

На нього дивилися. Він теж роздивлявся довкола. Скільки знайомих облич! Але, приміром, цей чоловік із дитиною на руках, за яким ішла вагітна жінка, колись був п'ятилітнім хлопчиськом…

Мегре не приніс квітів. Могильна плита посіріла, із цвинтаря вийшов він іще похмуріший і буркнув собі під ніс:

— Передусім слід було б розшукати молитовник!

Йому не хотілося повертатися до замка. Бо там було щось для нього огидне, навіть обурливе.

Певна річ, він не мав ілюзій щодо людей. Але йому було до болю гірко, що хтось наважився спаплюжити його дитячі спогади! Особливо про графиню, яку він пам'ятав шляхетною й гарною, як героїню книжки з картинками…

А насправді вона виявилася старим опудалом, що утримувало альфонсів!

Навіть гірше, бо все це робилося тишком-нишком, крадькома! Цей негідник Жан грав роль секретаря, хоч не був ні гарний, ні дуже молодий.

А бідолашна старенька, як називає її рідний син, розривалася між замком і церквою!

І останнього графа де Сен-Ф'якра чекала в'язниця за випуск в обіг незабезпеченого чека!

Попереду хтось ішов з рушницею на плечі, й комісар раптом помітив, що наближається до управительського будинку. Йому здалося, що він упізнав постать, яку бачив здалеку в полі.

Їх розділяло якихось кілька метрів, коли вони зайшли у двір, де під муром скупчилися кури, шукаючи притулку од вітру.

— Добродію!

Мисливець повернувся до нього.

— Ви управитель графів де Сен-Ф'якр?

— А ви хто?

— Комісар Мегре з кримінальної поліції.

— Мегре?

Це прізвище чимось уразило управителя, але він не міг швидко дати лад спогадам.

— Вам уже розповіли, що сталося?

— Мені сказали… Я був на полюванні… Але до чого тут поліція?

Він був невисокий на зріст, кремезний, шпакуватий, обличчя вкрило безліч тонких і глибоких зморщок, а очі його сторожко ховалися під кошлатими бровами.

— Мені сказали, що її серце…

— Куди ви йдете!

— Не можу ж увійти до замка в цих брудних чоботях, з рушницею…

З його ягдташа звішувалась голівка