Григор Угаров - Слідами вигнанця

— У нас на яхті добре, дуже добре! Музика, пісні, гарне життя! — цокаючи по брукові ціпочком, говорив довгобразий англієць.

У Павловій пам'яті раптом спливли картини турецького рабства. Він згадав розбещених беїв, які, мов зграї вовків, наскакували на села й паплюжили чисті болгарські хати.

І ось тепер він бачить таку ж страшну сцену в Стамбулі. Серце в Павла немов захлинулося кров'ю.

Він підійшов і став між англійцями. Поруч нього вони здавалися миршавенькими сухостоями, що виросли під крислатим молодим дубом. Одним помахом Павел турнув англійців далеко від себе, і цю мить звідкілясь із темряви виринула постать кремезного матроса.

Перси й усі присутні збуджено загомоніли. Дехто сварився на кривоногого турка кулаком. Матрос підбіг до турка, обличчя йому скривилося від люті, він підняв руку, мов свинцеву булаву, й затопив кривоногому межи очі; той поточився й гепнувся під двері перехнябленої крамнички. Дівчина, схиливши гнучкий стан, майнула попід муром і зникла в темряві.

— Так і треба мерзотникові!

— Добре заюшив йому! — схвально загомоніли навколо.

Матрос обернувся. Павел глянув на його суворе, випечене, мов цеглина, обличчя.

З бічних крамничок вибігали стривожені люди. Знявся гамір. Англійці злодійкувато ретирувалися. Зник десь і матрос. На бруківці, тихо покректуючи, лежав гачконосий турок. Коло нього юрмилися цікаві.

З мінарета мечеті, звівши руки до неба, протяжним хрипкуватим голосом заспівав муедзин. Багатий перс із золотим ланцюгом на грудях низько вклонився й тицьнувся лобом об бруківку.

Часом трапляється зустрічатися з незнайомою людиною багато разів. Так було в Балканова з матросом із бакенбардами. Балканов не гадав стріти його вдруге. Чи мало ж кораблів кидає якір у Стамбулі! Матроси забивають усі корчми та кав'ярні, галасливо розмовляють, регочуться й горлають своїх пісень.

Від цих людей із засмаглими, кольору темної бронзи обличчями віє солоним морським вітром і подихом далеких країн. Вони відрізняються од жителів суші: прості й сміливі, матроси не раз мужньо зустрічали шалені шторми, що, мов шкаралупиною, бавилися кораблями й на тріски ламали щогли…

Павел увійшов до кав'ярні крізь низенькі скособочені двері. Старі закіптюжені ліхтарі на сволоках кидали бліде світло, яке ледве пробивалося крізь сизий дим, що густими хмарами висів під почорнілою стелею. Коли торгали дверима, димове павутиння гойдалось і розпадалося на клапті.

Всередині не було де голці впасти.

Гурт іноземців смалив люльки з довгими цибуками, горлав і гатив кулаками об стіл. До Павлових вух долинула їхня мова — то були угорці. За сусіднім столиком сиділи російські матроси. З рис обличчя, кольору шкіри та розрізу очей, з вилиць і акценту не важко було здогадатися, що серед них є й українці, й татари, й білоруси, й грузини. Павел схвильовано поспішив до них.

— Братику! — радо зустріли його матроси, почувши російську мову.

— Здрастуй! Здрастуй! — простяглось кілька рук.

Якийсь низенький усміхнений чоловік з русявими кучерями та гостренькою борідкою жваво схопився, дружньо обійняв Павла і підсунув йому стілець. Молодий географ раптом спинився серед близьких людей — у кожному порухові, погляді й усмішці відчувалась прихильність до нього. Павел узяв дрібку тютюну з табакерки, яку йому простягли, скрутив собі цигарку і з задоволенням закурив, йому стало легко й приємно. Він спитав за Халіта-агу. Той самий веселий бородань знову схопився й показав рукою за шинквас. Там у півмороці, схрестивши ноги, сидів білобородий турок у коштовному сіляхлику[23], з блискучим золотим ланцюжком через груди й чотками в руці. Халіл-ага з незворушним спокоєм посмоктував наргіле й випускав з рота ділі хмари диму. За кожним порухом золотий ланцюжок спалахував проти світла, немов на грудях у старого розсипались іскри.

Павел уже заходився був прокладати собі шлях поміж столиками, коли раптом до старого підбіг хлопець у червоній фесці та фартусі й шепнув йому щось на вухо. Халіл-ага від несподіванки аж сіпнувся, витріщив очі й випустив з рота цибук наргіле. Потім схопився на ноги й почав запихати золотий ланцюжок годинника в сіляхлик.

Ту ж мить двері кав'ярні з гуркотом розчинились — аж шибки забряжчали.

— Кюлямбеї![24] — злякано заволав хтось.

До кав'ярні вже сурганилися якісь непевні люди в чорних широчезних штанях, розхристаних жилетках і яскравих китайчатих шарфах.

Вони зупинились, нишпорячи лютими очима по столиках. Павел подумав, що це вони його розшукують за ту смуглявку та гачконосого турка, й теж зупинився, не зводячи з них погляду, його рука швидко намацала шерхку ручку пістолета.

Та кюлямбеї, певно, шукали когось іншого. В кав'ярні запала гнітюча тиша. Але це тривало недовго. Люди в чорному нарешті вгледіли того, кого так наполегливо переслідували. Один з них показав рукою, щось вигукнув, і вся зграя шугонула до жертви.

Далі все відбувалося з блискавичною швидкістю. Хтось брязнув об підлогу порцеляновим сервізом, задзеленчав розбитий посуд.

То був немов сигнал до жорстокого шабашу. Павел і не зогледівсь, як попід стелею вже летіли стільці, перекидалися столи, падали й розбивалися на друзки засклені картини. Впав додолу ліхтар. Засмерділо газом… Галас, п'яна лайка, пронизливий свист і гуркіт… Озвірілі люди, колошматячи одне одного, качались по підлозі.

Балканов зблід і, пильно стежачи за тими, що вовтузилися поруч нього, обережно позадкував до дверей. Гримнув постріл. Над самою головою в Павла бризнула скалками шибка.

Запаморочений несподіваним ударом у вухо, Павел обернувся й угледів налиті люттю очі якогось цибатого кюлямбея з вугруватою пикою. Павел незчувся, як напасник удруге гупнув його в груди. Він поточився, але таки не впав, а тільки приклякнув на підлогу й